28 лютого. Ернст Ліман прибув у службових справах до Константинополя одного дощового осіннього ранку й за звичкою – це був уже десятий його приїзд сюди, – більше ні про що не дбаючи, вирушив загалом безлюдними вулицями до готелю, де щоразу із задоволенням зупинявся. Було досить прохолодно, вітер забивав мжичку до карети, і Ліман, лихий на погану погоду, що переслідувала його в усій цьогорічній діловій поїздці, підняв шибку й відкинувся в куток, щоб покуняти чверть години дорогою до готелю. Та, позаяк шлях пролягав саме через діловий квартал, спокою він не знайшов, вигуки вуличних торговців, гуркіт возів, а також інший гамір, безглуздість якого була очевидна й без особливого дослідження – приміром, оплески в юрбі, – потривожили його звичайно міцний сон.

      У кінці поїздки його чекала прикра несподіванка. Під час останньої великої пожежі в Стамбулі, про яку Ліман, певно, читав у дорозі, готель «Кінґстон», де він любив зупинятися, майже геть згорів, але візник, який про це, звісно ж, знав, із цілковитою байдужістю виконав замовлення свого пасажира й мовчки привіз його до пожарища. Отож він спокійнісінько зліз із передка і зняв би й валізи Лімана, якби той не схопив його за плечі й не струсонув, після чого візник, щоправда, валізи облишив, але зробив це так повільно й сонно, ніби не Ліман примусив його змінити рішення, а він змінив його сам. Перший поверх готелю місцями ще зберігся, його пооббивали з усіх боків і вгорі планками і з лихом пополам пристосували для житла. Напис турецькою і французькою мовами повідомляв, що готель дуже скоро відбудують і він буде ще кращий і сучасніший. Та єдиним підтвердженням цього наміру була робота трьох поденників, які за допомогою лопат і кайл згрібали на купи збоку сміття й вантажили його на невеличкий ручний візок.

      Як з’ясувалося, в руїнах жила частина готельного персоналу, що через пожежу зостався без роботи. Щойно Ліманова карета спинилася, відразу вибіг пан у чорному сурдуті й яскраво-червоній краватці, розповів Ліманові, що похмуро слухав, історію пожежі, намотуючи при цьому на пальці кінчики своєї довгої ріденької бороди, й покинув робити це, тільки щоб показати Ліманові, де саме виникла пожежа, як вона поширювалась і як будівля, зрештою, завалилася. Ліман, який протягом усієї цієї історії майже не підводив від землі очей і не відпускав клямки каретних дверцят, уже хотів був назвати візникові інший готель, до якого його везти, але чоловік у сурдуті, скинувши догори руки, почав благати його не їхати до іншого готелю, а залишитися вірним цьому, яким він був завжди задоволений. Хоч це запевне була всього лиш пуста фраза й ніхто тут Лімана не пам’ятав, як не впізнав і Ліман жодного зі службовців – ні серед чоловіків, ні серед жінок, – що виглядали з дверей та вікон, він, як людина, що не любить відмовлятися від своїх звичок, усе ж таки запитав, як же він тепер, за таких обставин може залишитися вірним згорілому готелю. У відповідь він почув – і мимоволі аж усміхнувся такій безглуздій пропозиції, – що для колишніх постояльців готелю, але тільки для них, приготовано чудові кімнати в приватних квартирах, Ліманові досить лише наказати, і його відразу туди відведуть, це зовсім неподалік, він не втратить часу, а плата, позаяк ідеться про люб’язність, але водночас усе ж таки й про заміну, надзвичайно низька, хоч їжу готують