Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана Алексиевич
Читать онлайн книгу.
з ніг… Здається, я з дитинства знала, що таке кохання… Ось лише кілька сумних мелодій із хору, який я чую…
Перший голос:
«Навіщо тобі це знати? Це так сумно. Я свого чоловіка на війні зустріла. Була танкісткою. До Берліна дійшла. Пам’ятаю, як ми стоїмо, він ще мені не чоловіком тоді був, біля рейхстагу, і він мені каже: «Може, одружимося? Я тебе кохаю». А мені так образливо стало після цих слів – ми всю війну в багнюці, бруді, крові, навколо самі матюки. Я йому відповідаю: «Ти спочатку зроби з мене жінку: даруй квіти, кажи лагідні слова, ось я демобілізуюся й сукню собі пошию». Мені навіть ударити хотілося його через образу. Він це все відчув, а в нього одна щока була обпалена, в рубцях, і я бачу на цих рубцях сльози. «Добре, я вийду за тебе заміж». Сказала так… Сама не повірила, що це сказала… Навколо кіптява, бита цегла, одне слово, війна навколо…»
Другий голос:
«Жили ми біля Чорнобильської атомної станції. Я працювала кондитером, пиріжки ліпила. А мій чоловік був пожежником. Ми тільки-тільки одружилися, ходили навіть у магазин, взявшись за руки. Того дня, коли вибухнув реактор, чоловік якраз чергував у пожежній частині. Вони поїхали на виклик у своїх сорочках, домашньому одязі, вибух на атомній станції, а їм жодного спецодягу не видали. Так ми жили… Ви знаєте… Усю ніч вони гасили пожежу й отримали дози опромінення, несумісні з життям. Уранці їх на літаку одразу відвезли до Москви. Гостра променева хвороба… Людина живе лише кілька тижнів… Мій був сильним, спортсменом, помер останнім. Коли я приїхала, мені сказали, що він лежить у спеціальному боксі, туди нікого не пускають. «Я його кохаю», – просила я. «Їх там солдати обслуговують. Куди ти?» – «Кохаю». Мене вмовляли: «Це вже не кохана людина, а об’єкт, який треба дезактивувати. Розумієш?» А я одне собі повторювала: кохаю, кохаю… Уночі пожежною драбиною до нього піднімалася… Або вночі чергових просила, гроші їм платила, щоб мене пропускали… Я його не залишила, до кінця була з ним… Після його смерті… через кілька місяців народила дівчинку, вона прожила лише кілька днів. Вона… Ми так на неї чекали, а я її вбила… Вона мене врятувала, весь променевий удар вона прийняла на себе. Така маленька… Крихітка… Але я любила їх обох. Хіба можна вбити коханням? Чому це поряд – кохання і смерть? Завжди вони разом. Хто мені пояснить? Повзаю біля могили на колінах…»
Третій голос:
«Як я вперше вбив німця… Мені було десять років, партизани вже брали мене із собою на завдання. Цей німець лежав поранений… Мені звеліли забрати в нього пістолет, я підбіг, а німець вчепився в пістолет обома руками і водить перед моїм обличчям. Але він не встигає першим вистрілити, встигаю я…
Я не злякався, що вбив… І під час війни про нього не згадував. Навколо було багато вбитих, ми жили серед убитих. Я здивувався, коли через багато років зненацька з’явився сон про цього німця. Це було несподівано… Сон приходив і приходив до мене… То я лечу, і він мене не пускає. Ось піднімаєшся… летиш… летиш… Він наздоганяє, і я падаю разом із ним. Провалююсь у якусь яму. То я хочу встати… підвестися… А він не дає… Через нього я не можу полетіти…
Той самий сон… Він переслідував мене десятки років…
Я не можу своєму синові розповісти про цей сон. Син був маленький – я не міг, читав йому казки. Син уже виріс – усе одно не можу…»
Флобер говорив про себе, що він людина-перо, я можу сказати про себе, що я людина-вухо. Коли я йду вулицею і до мене прориваються якісь слова, фрази, вигуки, завжди думаю: скільки це романів без сліду зникають у часі. У темряві. Є та частка людського життя – розмовна, яку нам не вдається відвоювати для літератури. Ми її ще не оцінили, не вражені й не захоплені нею. Мене ж вона заворожила й зробила своєю полонянкою. Я люблю, як розмовляє людина… Люблю самотній людський голос. Це моя найбільша любов і пристрасть.
Мій шлях на цю трибуну тривав майже сорок років – від людини до людини, від голосу до голосу. Не можу сказати, що він завжди був мені по силі – цей шлях, багато разів я була приголомшена й налякана людиною, відчувала захоплення й огиду, прагнула забути те, що я почула, повернутися в той час, коли я цього ще не знала. Плакати від захвату, що я побачила людину прекрасною, я теж доволі часто бажала.
Я жила в країні, де нас від самого дитинства вчили помирати. Навчали смерті. Нам казали, що людина існує для того, щоб віддати себе, щоб згоріти, щоб пожертвувати собою. Учили любити людину з рушницею. Якби я виросла в іншій країні, то я б не змогла пройти цей шлях. Зло є нещадним, до нього треба мати щеплення. Але ми виросли серед катів і жертв. Нехай наші батьки жили в страху й не все нам розповідали, а частіше нічого не розповідали, але саме повітря нашого життя було отруєне цим. Зло весь час підглядало за нами.
Я написала п’ять книжок, але мені здається, що все це – одна книжка. Книжка про історію однієї утопії…
Варлам Шаламов писав: «Я був учасником грандіозної програної битви за справжнє оновлення людства». Я відновлюю історію цієї битви, її перемог та її поразки. Як прагнули збудувати Царство Небесне на землі. Рай! Місто сонця! А закінчилося тим, що залишилося море крові, мільйони загублених людських життів. Але був час, коли жодна політична