© Calmann-Lévy, 2018

      © Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2020

      © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2020

      Ліон, Франція, 8 грудня 2017 року

      По-осінньому теплий надвечірок.

      Оповиті імлою узбережжя Рони купалися в променях призахідного сонця. Усе завмерло – жодного поруху вітру в порослих чагарником пустирищах. Неймовірний острівець природи обабіч середмістя.

      На набережній, за металевою огорожею, зібрався натовп метрах у п’ятнадцяти від річки. Із посвідченням журналіста Семові Бреннану вдалося проштовхнутися до жінки, з якої не зводили очей усі присутні. Він знав Сибіль Ширдон: років десять тому, невдовзі після того, як влаштувався в «Ньюсвік», брав у неї інтерв’ю. Відтоді він мотався Європою, висвітлюючи для журналу культурні події або готуючи репортажі на актуальні теми. За будь-якої нагоди старався потрапити у Францію, бо вільно говорив французькою.

      Цього тижня, за браку гарячих новин, Сема відправили в Ліон готувати матеріал про щорічну подію, яка приваблює дедалі більше гостей із чотирьох куточків Європи. Ліон, а за часів Римської імперії – Лугдунум, чи то фортеця Луга – бога світла… От світло Ліон і прославляє на цьому вечірньому святі, яке щороку влаштовується вже понад 150 років. Традиційно ввечері восьмого грудня ліонці виставляють на підвіконня свічки й огорнене темрявою місто мерехтить тисячами вогників. Чарівну атмосферу вечірнього міста довершує барвиста підсвітка на пам’ятниках.

      За кілька годин до збориська на набережній Семові зателефонувала асистентка редакції Дженніфер.

      – Семе, ти ще в Ліоні?

      – Авжеж.

      – Уяви, Сибіль Ширдон теж.

      – Ширдон у Ліоні?

      – Інфа від знайомої із CNN – у неї був ексклюзив на телебаченні. Сибіль Ширдон приїхала подивитися на підняття корабля-ресторану, на якому починала кар’єру. Вона до причалу прилетить о п’ятій гелікоптером CNN.

      – Як це «підняття»?

      – Виявилося, корабель на дні Рони вже 50 років, а тепер міська влада вирішила очистити річку, тому піднімають. Співробітники мерії потурбувалися повідомити прес-аташе Ширдон, і співачка захотіла побувати на події, попри рекомендації лікаря.

      – Окей, біжу.

      – Якщо пощастить, будеш єдиним представником преси.

      Стареньку пані посадовили у величезний обшитий червоним велюром фотель у стилі Людовика XV, над яким попрацював Старк[2]. Вона сиділа на причалі, як королева на троні. Незважаючи на похилий вік і слабке здоров’я, Сибіль усе ще випромінювала особливу ауру й мала незрівнянну харизму.

      Свого часу Сибіль Ширдон була однією з найвпливовіших жінок у світі. Вона пройшла неймовірний шлях і прожила незвичайне життя. Метиска, дочка француженки та ефіопа із Джибуті, здобула міжнародну славу співачки, а пізніше стала кіноакторкою. Її обожнював увесь світ, вона підкорила Голлівуд, але відрізнялася від інших зірок. Не чванилася, завжди трималася як людина вільна, не скута рамками ані продюсерів, ані журналістів, ані іміджу, ані навіть успіху. Настільки вільна, що одного дня покинула все в зеніті слави й присвятила себе міжнародному фонду підтримки дитячої освіти. Сибіль направду віддавалася цій справі, її фонд був не таким, як в інших зірок, що займаються гуманітарною діяльністю, аби уславитися, чи кружляють планетою приватними літаками, нещадно забруднюючи повітря і вдаючи, ніби борються із глобальним потеплінням.

      Сибіль Ширдон була цілісною особистістю, завжди діяла послідовно. І цим вражала людей. Безліч приватних благодійників та організацій, довіряючи їй, фінансували фантастичні проекти по всьому світу.

      Дочекавшись, коли журналіст CNN закінчить із запитаннями, Сем і собі підійшов до Сибіль Ширдон представитися:

      – Мабуть, ви не пам’ятаєте мене…

      – Аякже, пам’ятаю! Ви брали в мене інтерв’ю на конгресі фонду 2008 року.

      Сем усміхнувся. Зазвичай розбещені славою знаменитості не звертають уваги на інших.

      Попереду височів величезний портовий кран, огорнений серпанком і променями призахідного сонця. На причалі височенний підйомник, з якого звисали гігантські коліщата, скидався на поплямованого іржею металевого жука.

      Біля крана юрмилися чоловіки у жовтих касках. Дехто теревенив, а решта мовчки втупилася в темні води річки. На краю надувного човна сиділи дайвери в блискучих чорних комбінезонах, що мерехтіли в сутінках, і лаштували на спини жовті балони. Потім перехилилися, і річка беззвучно їх поглинула.

      – Накрийтеся, змерзнете, – мовила до Сибіль жінка, яка стежила за нею, ніби господиня за молоком на плиті.

      Певно, доглядальниця…

      Жінка простягнула шаль, але Сибіль усміхнулася й жестом відмовилася.

      Раптом кран запрацював, оглушливо загудівши, і гомін умить стих – усі прикипіли поглядами