Lustrum. Роберт Харрис
Читать онлайн книгу.
дорогу. Коли воєначальники побачили, що до них наближається консул, обоє винагородили його неласкавим поглядом. Обоє вже довгий час лишалися заблокованими за міськими мурами, очікуючи на те, щоб Сенат проголосував за винагородження їх тріумфом. Лукулл чекав уже декілька років – за цей час він звів собі палац на узбережжі Неаполітанської затоки в Міценіумі, а також будинок на північ від Риму. Та сенатори не могли пристати на їхні вимоги – головним чином через те, що обоє примудрилися посваритися з Помпеєм. Тому обоє опинилися в пастці. Тріумф надавався лиш тим, хто одержав імперій – а поява в Римі до голосування Сенату з цього питання автоматично позбавляла їх права на нього. Тому обом можна було хіба поспівчувати.
– Імператоре, – Цицерон відсалютував кожному по черзі. – Імператоре.
– Є питання, які нам хотілося б обговорити, – сказав Метелл загрозливим тоном.
– Я прекрасно знаю, що ви хочете сказати, та хочу вас запевнити, що дотримаюся всіх даних обіцянок та виступлю в Сенаті на вашу підтримку. Та обговорімо це пізніше. Ви ж бачите, наскільки я зайнятий зараз? Мені потрібна допомога – не для себе, але для держави. Целер, допоможеш мені врятувати Республіку?
– Не знаю. Залежить від того, що я маю зробити, – відповів Целер, обмінюючись поглядом зі своїм дядьком.
– Це небезпечне завдання, – сказав Цицерон, знаючи, що від такого Целер ніколи не відмовиться.
– Боягузом мене ще не називали. Розказуй.
– Я хочу, аби ти з загоном неперевершених легіонерів свого дядька перейшов Тибр та опустив прапор на Янікулі.
Почувши це, Целер аж зробив декілька кроків назад. Спуск прапору означав, що на місто насувається ворог – і це вимагало негайного завершення зібрання. Але Янікул був під чудовою охороною. Обоє повернулися до Лукулла – найстаршого з трьох, – і я побачив на обличчі цього елегантного патриція, як він прораховує ходи.
– Відчайдушний крок, консуле, – сказав він.
– Я знаю. Та якщо ми зараз програємо, для Риму це обернеться трагедією. Жоден консул в майбутньому не зможе бути впевнений у своєму праві придушувати збройне повстання. Я не знаю, навіщо Цезарю цей прецедент, та я точно знаю, що для нас це неприпустимо.
– Він має рацію, Ліцинію. Треба дати йому людей. Ти готовий, Целере? – сказав, зрештою, Метелл.
– Звісно!
– Чудово, – промовив Цицерон. – Тобі як претору охоронці мають підкоритися, та про всяк випадок я надішлю свого секретаря, – на мій жаль і страх, він зняв з пальця перстень та поклав його в мою руку. – Ти маєш сказати командиру, що Риму загрожує ворог, тому стяг має бути спущений. Перстень доведе, що ти мій посланець. Як думаєш, впораєшся?
Я кивнув, що мені ще лишалося? Тим часом Целер покликав центуріона, який розбирався з Катіліною – і вже за декілька хвилин я біг позаду тридцяти легіонерів з мечами наголо, вишуканих по двоє, на чолі з центуріоном та Целером. Мета наша була – назвімо речі своїми іменами – зірвати законне зібрання мешканців Риму, і я собі повторював: