Сто шістдесят чотири.

      Саме стільки днів у Парижі дощить. Хто це порахував, Одрі не знала. Жульєн вичитав у якійсь газеті або почув від якогось базікала на Монмартрі. Мабуть, це правда. Іншим, світлим, без мокрих стін сірого каменю та дощової води, що збігає згори прилеглими вулицями до площі, вона ще не бачила міста, яке з дитинства уявляла чарівною казкою. Тож купила календар, почепила у крихітній ванній і взялася до лічби.

      Дівчина вирішила рахувати, скільки лишилося до справжньої духмяної паризької весни.

      Скільки їй лишилося.

      Щоправда, календар знайшла за поточний рік, та не біда. Відлік почала з першого січня, вивівши трохи збоку цифру «69». Чим дуже потішила Жульєна – художник, який малював оголену натуру, миттю побачив у числі сексуальний натяк. На той момент Одрі вже давно, цілих шістдесят дев’ять днів і ночей, не була провінціалкою, якій треба пояснювати подібне. І забула, як воно – червоніти. Виявляється, потрібно зовсім мало часу, аби з сором’язливої, хай відкритої до всього нового, дівчини з Провансу[2] перетворитися на парижанку, чий гострий язичок збентежить та змусить пекти раків навіть бувалого в бувальцях злодія чи сутенера з Кліші[3].

      Або – когось із богемних приятелів Жульєна з «Чорної кішки».

      Одрі опинилась у тому знаменитому барі вже на третій день свого перебування в Парижі. А до того одну ніч вона провела на ліонському вокзалі, бо її чомусь ніхто не зустрів. Ще одну – в поліцейському відділку неподалік. Ажани[4] спершу забрали її за проституцію. Вона вліпила ляпаса нахабі: так обізвати чесну дівчину! Тут же перелякалася власного вчинку – справедливе обурення могли розцінити, як напад на служителя закону. Втім, черговий інспектор миттю залагодив прикрий інцидент, насварив колегу, вибачився – але натомість розпорядився затримати її як волоцюгу.

      Одрі намагалася пояснити: вона приїхала з Грасу[5] до нареченого, відомого художника Ніколя Бенуа. Інспектор вперше чув це прізвище, що дівчину не здивувало – вона ніколи не вважала ажанів цінителями мистецтв і взагалі витонченими натурами. Більше обурило, що поліцейського не стривожила ситуація, в яку втрапила Одрі.

      Вона божилася, що Ніколя, своєю чергою, клявся ледь не на Біблії: раптом наречена таки наважиться купити квиток і сісти у потяг – обов’язково зустріне її на вокзалі, Дав свою адресу, аби дівчина телеграмою повідомила про приїзд. Але месьє Бенуа не прийшов у призначений час, що цілком може означати: він втрапив у халепу, сталася біда, його негайно треба розшукати. Париж для Одрі був тоді чимось на кшталт величезного лісу, в якому провінціалка зовсім не орієнтувалася й боялася зробити зайвий крок далі від вокзалу.

      Ну, як Ніколя таки примчить її шукати, бо більше ж нема де.

      Вночі, коли Одрі спала, хтось потягнув гаманець. Та навіть якби вдалося його вберегти, великих капіталів вона не мала – лише позичені в подруги вісім франків, які обіцяла негайно ж вислати по приїзді. Адже наречений не залишить її в біді, не дозволить дівчині мала борги, неодмінно допоможе! Їй вдалося дізнатися – зазначена адреса на Монмартрі. Не дивно, адже Одрі знала: всі кращі паризькі художники й взагалі – всі відомі митці, мешкають там. Весь недовгий час, поки вони були разом, Ніколя розповідав про Монмартр. Звісно, якщо не цілував та не любив її. Доїхати туди найпростіше на метро, але ж гроші, як нагадала Одрі, в неї поцупили…

      Зараз, тупцяючи неподалік kafe de Luna під дрібним нічним березневим дощиком, вона вже дозволяла собі згадувати перші паризькі дні з іронією. Злою – та все ж іронією. Відтоді спливло вже сто вісім днів і ночей. Вчилася Одрі швидко, день рахувала десь так за місяць, не менше. Уроки життя в Парижі давав сам Париж. А він виявився, як належить доброму вчителю, справедливим у своїх суворих вимогах.

      Тоді, після ночі в дільниці, її пожаліли. Інспектор, що затримав Одрі, саме звільнявся з чергування. Пригостив її кавою з круасаном. Кава чомусь виявилася несмачною, ріденькою, ще й цукру передали. Зате круасан – свіжий, ще теплий, духмяний, з таким знайомим запахом… Їхній сусіда вдома, в Грасі, тримав булочну, вікна кімнатки Одрі виходили в його двір – запах свіжого хліба був пахощами не лише дитинства, всіх сімнадцяти років її життя. Після сніданку інспектор зголосився особисто провести її за потрібною адресою. Пояснив: Монмартр – зовсім інший округ, він не дуже часто буває там, вистачає роботи на своїй ділянці. Може допомагати їй у свій власний час, і ризикує отримати від дружини прочухана. Його мадам не вітала чоловікових затримок на службі без поважної причини. А вранішня