Ітак, замовкли струни сладкозвучні,

      З пизди стирчать всі грифи балалайок,

      А в жопі жевріють жоржини та жар-птиці…

      Я роздав на хуй все. Все, шо роками пиздив

      І пер, згинаючись, до себе у комору,

      А потім, запираючись в сортирі,

      І там, згасаючи від смутку та зневіри,

      Я нігтем вицарапував на стінці скажені цифри…

      Рахував і плакав, пердів беззахисно,

      В тупім оскаженінні зубами скреготав,

      І дикий сморід, цей дух пвна на вільних білих крилах,

      Вповзав мені у серце, як гадюка,

      І люто в душу срав… Людськая заздрість,

      Та посмішки, та плітки за спиною,

      Шо хуя вже не тільки шо встромить,

      А й навіть винуть стало неможливо.

      Бо я, статечний дід і патріарх,

      Засновник роду, міста і країни —

      Герой національний! Як відомо,

      Герої не їбуться і не сруть!

      Не кажучи про те вже, шо ніхто з них

      Вдитинстві не дрочив, о. якмені

      Це все настоїбенило, піздєц!

      Їбавя всі ці гімни і кантати,

      Всю малахв'ю бенкетів і прийомів,

      Коли замість того, щоб когось вжарить,

      Повинен довго й нудно ти пиздіти

      І слухати пиздьож такий же самий.

      Я все роздав: всім жебракам, ханигам,

      Всім підарасам, йобнутим шакалам:

      Нехай вони внесуть корисний внесок

      В суспільне будівництво, хай їбошать,

      А я це все їбу!