Фізіологія жіночої депресії. Вікторія Андрусів
Читать онлайн книгу.
/www.litres.ru/">www.litres.ru)
Від автора
Пишу, бо ми розучилися говорити. Не тільки ми, а люди розучилися говорити. Тобто, вони, звичайно, бережуть у собі знання якихось словосполучень, передусім фонетичних форм, щоби висловлювати свої бажання, незадоволення, зневіру, обурення, підозріння, захоплення та інші емоції. Але люди просто розучилися говорити. І тому іноді здаєшся собі Робінзоном Крузо на безлюдному острові, і хочеться змайструвати собі з палиці дерев’яного бовванчика, знайти йому стале місце у печері, і твердо знати, що він завжди там є, і нікуди не дінеться, а ти завжди можеш прийти до нього і перекинутися слівцем про се, про те…
І я була би безмежно щаслива, що у мене є уважний і чуйний співбесідник – те, чого так бракує мені все життя тут, серед людей…
Передмова
«Фізіологія жіночої депресії» – перша прозова книга поетеси Вікторії Андрусів. Як і в попередніх поетичних збірках, авторка у своїх оповіданнях та новелах залишається такою ж самобутньою і емоційно енергетичною. Перед нами ціла галерея житейських портретів із неповторними долями і внутрішнім світом, із радощами і печалями, неоднаковими статками і соціальним станом… Проте всі вони, такі несхожі і різні, об’єднані одним – співпереживанням і великою любов’ю автора до людини та світу, в якому живемо.
Протиріччя Сон-казка
Як оті лебідь, щука і рак – не могли Тіло, Душа та Розум дійти злагоди, хоч існували у єдиному середовищі.
– Ну, що то у нас за життя таке? – нарікав Розум. – Ще не було хвилини, аби ми всі троє заспівали в унісон. Вже скільки років співіснуємо, а кожен свою партію тягне.
– Ви знаєте, як це важко у нашому становищі, – намагалася виправдатись Душа. – Господарка наша – натура творча, і постійний стан внутрішнього протиріччя допомагає акумулювати тебе, Розуме, та вимучити у черговий раз мене і створити завдяки цьому щось геніальне. Ніхто й не підозрює, що найбільше страждаю від цього я. Тіло Вона (Господарка наша) весь час впорядковує, Розум тримає у тонусі, а я вже – як зболіла рана: де не торкнеш – там пече… Мусимо якось Їй допомогти, бо вам добре, а мене хутчіш за усіх Вона віддасть Богові.
– Та ти ж єдина серед нас, що з Ним спілкуєшся, а ще нарікаєш. Твоя Примадонна дала тобі такі повноваження, що ти у нас – за отамана! Деколи не завадило б прислухатись і до мого голосу. Не останній, все ж таки, у цьому оркестрі, – хизувався Розум.
– То ти на що натякаєш? – образилося Тіло. – Хочеш сказати, що я маю серед вас останнє місце? Так, мене дійсно найлегше плекати, і Вона мене не ображає – спортзали, теніс, плавання, але ви чудово знаєте – це тільки зовнішній бік медалі, а без вас я – порожнє місце.
– Правильно, – вступилася за Тіло Душа. – Та тільки Розум цього не розуміє. Він у нас дуже практичний і цілеспрямований пан, і там, де нас потрібно підтримати, він завжди застосовує свою аналітику, і все летить шкереберть. Згадай, скільки ми були з тобою в гармонії, а прискіпливий Розум казав: «Ні!»…
– Отже, – перебив Розум, – ми зібрались тут, панове, аби цьому безладу поставити нарешті край. Бо хто допоможе їй, як не ми… Пригадаємо ситуації, в яких найбільше процвітав наш антагонізм і, відштовхуючись від цього, намагатимемось подібного не допустити.
– А пам’ятаєш, – повеселішало Тіло, – ті роки, коли я було ще таким молоденьким і тендітним, і кожен за мною захоплено оглядався. Не за тобою, Душе, і, поміть, не за тобою, Розуме, а саме за мною! Душа тоді була ще зовсім наївна, довірлива, ледь розпускала свої чари, а про тебе, Розуме (хи-хи!), мало що взагалі знали. Хоч, насправді, ту ситуацію сплюндрував саме ти. Так от, у мені, гарному і юному, тендітна душа випустила перший пагінець – паросток кохання, і розквітав він так боязко і зворушливо, що лишень цілковитий «сухар» міг так грубо і безжалісно зупинити цей процес…
– Так, – виправдовувався Розум, – хоч я був тоді ще молодий і зелений, але чітко знав, що всілякі службові романи до добра не доводять. А несуть із собою крах кар’єри та деградацію професійного розвитку. От і підказав їй, як треба себе вести в таких обставинах.
– Але ж ти добряче мене тоді потоптав, – схлипнула Душа, зворушена далекими спогадами (та рана їй боліла і дотепер). – Ти мене тоді так спотворив, що разом зі мною вже хворіло юне ще тоді, нічим не осквернене Тіло. Ти всіх нас приструнив до ноги. І жоден з нас цього не забуде – ні я, ні Тіло, ні Вона. Адже так, як тоді, Вона опісля ніколи не сяяла. За все життя я не випромінювала такого тепла для неї, такої радості, блаженства.
– Ну досить вже, – зупинив Розум, – це те, що ви, дурні баби, називаєте Першим Коханням. І що з того вийшло? Якби ти настояла на своєму, то отримала б перемогу, але ж ти добровільно прислухалася до мого голосу і… вчинила правильно. Бо інакше, хто його знає, чим би все скінчилося? Можливо, вона не написала б вже жодного рядка, а стала такою собі провінційною бабенцією з баняками і домашніми клопотами… А Вона ж у нас он яка! Подивіться на Неї у роботі – зібрана, зосереджена, аналітична – справжній професіонал. Там їй, Душенько, зовсім не до тебе.
– Та йди ти, – образилась