Залишенець: Чорний ворон. Василь Шкляр
Читать онлайн книгу.
ським окупантам чинили повстанці Холодного Яру. На їхньому чорному бойовому прапорі був напис: «Воля України або смерть».
Частина перша
Розділ перший
1
Отамана Веремія ховали в Гунському лісі без прощальних сальв і промов. Ховали потай, уночі. Двоє похмурих чоловіків привезли підводою труну з тілом загиблого, а ще один привів із ближнього села священика.
Яму викопали за двадцять кроків на схід од старезного дуба, і тепер біля неї тихо світилася в темряві домовина – недавно стругана соснова дошка ще пахла живицею.
– Відкрийте віко, – попросив отець Олексій.
Він довго роздмухував кадило, черкаючи відсирілими сірниками, які сичали, ламалися і не хотіли горіти.
– Навіщо? – запитав той, що привів священика. Його ширша, ніж довша, голова і закандзюблений ніс робили чоловіка схожим на велику сову.
– Так треба, – сказав отець Олексій. – А може, там дохлий пес.
– Тут не до жартів, отче.
– Саме через те й годиться відкрити труну. Я можу зрозуміти все, окрім святотатства.
Двоє похмурих чоловіків підійшли ближче і поволі, знехотя зняли віко.
Десь у глибині лісу прокотилися ухкання-зойки сича. Якщо то правда, що темної ночі б’ються навкулачки чорти, то це могли бути і їхні крики.
– Так, це він, – сказав отець Олексій. – Я знав небіжчика. Але чому його поклали в брилі?
– Такою була Веремієва воля. Щоб його поховали у брилі й вишиванці, – пояснив той, що був схожий на сову. – Отаман так і до бою ходив. Хіба ви не знали?
– Дурна була звичка, – озвався один із похмурих чоловіків. – Ворог його впізнавав серед нас ще здалеку. Тільки й ціляли у цього бриля, поки не влучили.
– Зате й ми його бачили за версту, – сказав другий похмурий чолов’яга. – Завжди бачили, що він з нами.
– Дурна була заведенція, – повторив перший і сухо сплюнув через плече.
– Не твоє свиняче діло, – сказав той, що був схожий на сову. – Починайте відправу, отче. І якщо можна, то не розтягуйте. Бо нас тут і ранок застане.
– Добре, хоч чоботи зняли, – сказав отець Олексій. – Так йому буде легше іти до раю.
– Починайте відправу, отче.
Здалеку знов долинули моторошні ухкання-зойки, й отець Олексій подумав, що сичі так не кричать.
– …Боже духів і всякої плоти, Ти смерть подолав і диявола знищив, і життя світові Твоєму дарував – Сам, Господи, упокой душу усопшого раба Твого Веремія на місці світлім, на місці квітучім, на місці спокійнім, звідки втекла болізнь, печаль і зітхання; всяке прогрішення, вчинене ним словом або ділом, або помислом, як благий і чоловіколюбець Бог, прости, бо немає чоловіка, що жив, а не згрішив би…
Після короткої відправи труну опустили в яму, кинули зверху по жмені землі й засипали могилу. Але верх не виводили – все розрівняли і притрусили падалішнім листям.
– Ви зрозуміли нас, отче, – сказав схожий на сову чоловік. – Ніхто не повинен знати цього місця. Вони його шукатимуть і мертвого.
– Але не знайдуть, – сказав похмурий чолов’яга і кинув свого заступа на підводу – Навіть якщо надибають цю місцину його тут уже не буде.
– Як то не буде? – спитав отець Олексій.
– А так. Вознесеться на небеса.
Отець Олексій перехрестився і мерзлякувато повів плечима. Холодна осіння ніч дихнула йому прямо за комір.
– Запам’ятайте: нас тут було всього четверо, – майже з погрозою в голосі сказав той, що був схожий на сову. – Окрім нас, цього більше ніхто не бачив. Коли що… з нас і спитають.
Але він помилявся. На сусідньому дубі давно вже прокинувся старезний чорний ворон й одним оком сонно кліпав на це видовисько. Воронові було вже двісті сімдесят літ, проте він досі не стомився спостерігати за людськими дивацтвами і намагався ставитися до них з розумінням. Тепер він сидів на дубі, який ще міцно тримав на собі поруділе листя, вдихав теплий дух ладану, і чорному воронові було тут затишно. Білий місяць-четвертак не діставав його за дубовим листом, зате добре висвічував невеличку галявину, де копошилися люди. Ворон, хоч був і сліпий на одне око, відразу впізнав і священика, і чоловіка з довгим закандзюбленим носом – він їх бачив не вперше. Щоправда, чув погано, бо ворон, по правді сказати, був уже глухий як пень. Глухий і підсліпуватий, а проте добре бачив, що йому треба. Наприклад, цього разу він завважив із подивом, що отець Олексій не тільки вкоротив молебень, але й не опечатав могилу…
Та ще чуднішою для нього буде інша причта на цій галявині, – це коли згодом сюди прийдуть інші люди, вони ґелґотатимуть нетутешньою мовою, чужі, рогаті, себто в рогатих шапках-будьонівках, незнайомі чорному воронові люди, прийдуть і відміряють двадцять кроків на схід од старезного дуба і стануть копати, і викопають труну, відкриють віко, та замість отамана знайдуть там тільки записку, від якої можна було здуріти.
Ворон тихенько реготне, затуливши