Восьма жертва. Дарина Гнатко
Читать онлайн книгу.
олоха Раденчиха спіткнулась об корінь котроїсь деревини й неголосно вилаялася. Високо в небі місяць, що наближався до повні, підморгнув, наче насміхаючись із Солохи, із мандрів її оцих нічним ліском, – і відразу ж сховався за пухнастим вкривалом хмари, що набіглася була на нього, мов то був він засоромився чи перестрашився недоброго погляду темного ока Солохи, котра спочатку була позиркнула на небо, потім же на стежину, яка сховалася в темряву після заходу місяця за хмару, й бовкнула невдоволено:
– Хай тобі трясця…
Поморщившись, молодиця зітхнула й повільно рушила далі стежиною. Коли б не любощі пристрасні з офіцером москалівського полку солдатів, що квартирувався в Градизьку, то зроду б не загоновили Солоху в ці мандри темним ліском. Та тільки ж була поглянула в очі ті кляті світло-блакитні, кацапські – й геть пропалася була, впалася в обійми гарячі та пристрасні, така вже раденька з того, що Миколи майже місяць немає вдома – перебував із паном у Львові. Чи не кожного вечора завалювався високий та ставний капітан до невеличкої хатини Миколи Раденка, що стоялася окремо від великої хати батьківської, й Солоха – пишна, вродлива молодиця зі швидким поглядом темних очей та товстою косою темного волосся – вже чекалася на нього у світлиці й годувала смачно та турботливо домашнім борщем, варениками та пиріжками. Й сиділа поряд, милуючись тим, як Антон той Петрович пожадібно, майже не пережовуючи, заштовхував у себе смачні наїдки… Потім цілував її вустами, від котрих чувся дух цибулі й часнику, й чутливу жіночу шкіру лоскотали вуса його світло-золотаві, в котрих ховалися руді волосинки. І Солоха млілася та танула в обіймах того кацапа вусатого та ласого до чужих борщів і дружин, й покладалася разом з ним у постіль, котру поділювала з Миколою своїм, й до ранку пірналася в безодню пристрасті.
А потім капітан зникнувся з Градизька.
Й Солоха зрозуміла, що має під серцем від кацапа.
Мала ж іти за лісок, де під Пивихою стояла хатина баби Стежихи, – про бабу ж ту гомоніли, що відьмує вона ледь не від народження свого, заміж не виходила, хоча за молодих років личко мала досить-таки привабливе, та однаково життя своє прожилася з матір’ю у хатині під горою – про стару її теж гомоніли, що відьмувала вона. Та що б не казали там про Стежиху, а дівки нерозумні та молодиці необачливі часто-таки топтали стежину до Стежихи, аби позбутися небажаного плоду гріховних та потаємних любощів. Ходили й з Градизька, й з декількох сіл, що належали пану графу Ростиславу Смотрицькому. Лаяли Стежиху, пліткували про неї, навіть і проклинали – а все одно ж мандрували отримати того зілля, котре позбавлювало від небажаних діток.
Й Солоха теж попленталася…
З Миколою Раденком прожила вона в шлюбі вінчанім уже майже десять літ, а діточок так і не дочекалася від нього. Микола все звинувачував Солоху, дорікав дружині відсутністю нащадків, кликав образливо яловою – а до дітонародження сам не був спроможним. Солоха ж про то благорозумливо змовчувала. Через рік після весілля було їй трапилося впастися в любощі з братом молодшим Миколи Василем, і понесла від того майже відразу ж. І народила б була, піднесла б чоловіку власного його небожа чи то небогу – так відсутнім він був у маєтку в той час, мала позбавитися дитяти, котре могло вдатися схожим на чоловіка – мов викапані були з Василем. А не судилося. Микола ж геть ревнивий у неї – коли що запідозрює, то вже до смерті заб’є. Міг за погляд, кинутий на іншого чоловіка, збити до напівпритомності. А частувалася вона чоловіковими кулаками частенько-таки – Солоха молодиця була видна, чоловікам дуже до вподоби, та й сама ласою до ласки чоловічої – Миколу свого не кохала, то й битою була значно й часто. Але в любощі впадалася рідко – Микола при панськім дворі ходив за кіньми, виїздив з паном старим лиш декілька разів за ці десять років і стеріг її, мов вівчарка стадо…
Просуваючись темною стежиною та замислившись, Солоха раптом зачула, як десь у ліску попереду неї наче щось заворушилося, зашурхотіло, й зупинилася, перестрашившись. Звісно, то могла бути котрась нічна тваринка, могла бути польова миша, яких безліч, та Солоха чомусь подумала про найстрашніше – лисицю або навіть і вовка. Коваль дядько Мирослав казав, що відав вовків не раз… Придивившись, нажахана Солоха у темряві навіть зеленуватий полиск вовчих очей спромоглася роздивитися… й закляклася посеред темної стежини, невсила зробити хоча б один крок уперед…
– Та була б узяла трясця того рудого москаля за оці страхи мої!
Першого разу, коли ходилася до Стежихи позбуватися дитяти Василя, – не натерпілася собі страхів таких, як оце в ніч сьогоднішню. Й що ж воно таке трапилося – чи з роками заробилася геть такою лякливою, чи вже хтозна.
Підганяла саму себе, мов вперту віслицю.
– Та йди, йди вже додому, дурна бабо!
Але шурхіт попереду страшив до гикавки.
Хвилин зо десять простоявши на стежині й дослухаючись того незрозумілого шурхотіння, Солоха, від душі вилаявши себе, нарешті вирішила рухатися вперед. Скільки його не стій, а повертатися таки додому ж мала – Микола чатував у панських стайнях біля улюбленої лошиці пана, котра мала в цю ніч вперше ожеребитися лошам,