Ключник світів. Наталия Уиллрайт

Читать онлайн книгу.

Ключник світів - Наталия Уиллрайт


Скачать книгу
веселого ви знайшли, шановний Олександре Миколайовичу, у відірваній частини тіла? – запитав одягнений в цивільне чоловік.

      – Ааа, ось і стерв'ятники злетілися, – простягнув Св’ятопятов. – Щось ви довго, ми вже зачекалися.

      – Я приїхав ще хвилин двадцять тому, в почуття ВАШИХ підопічних приводив, – відповів чоловік. – Непритомніє молодь. Це ми з вами надивилися за роки служби, а для них труп побачити справжній стрес.

      – Так ви ж «лікар» не по живим, а по тим, хто дух випустив, – зі знущальною ноткою вимовив полковник.

      – Єхидствуйте-єхидствуйте, Олександр Миколайович, тільки все одно без нашого брата ваші розслідування можна в довгий короб відкладати, як нерозкриті.

      – Ой та годі. Що тут розслідувати? І так видно жіноча рука, начебто молода, начебто не бідна, – відповів Св’ятопятов.

      – Ось-ось «начебто». А я відбитки зніму, скребки візьму, проведу аналізи необхідні. Завтра будете знати про труп все: вік, ім'я, де живе, хто родичі, – судмедексперт клацнув язиком і поліз в свій чемоданчик за гумовими рукавичками.

      – Так, – погодився Св’ятопятов, – без вас, Дмитро Родимович, нам нікуди. Тільки ось все одно робота у вас противна.

      Полковник скривився і відійшов убік. Судмедексперт щось відповів йому вслід, але Олександру Миколайовичу було вже не до того. З-за повороту виїхав мікроавтобус місцевого телеканалу новин.

      – Ось, стерво! – вилаявся неголосно полковник і попрямував напереріз автомобілю.

      Мікроавтобус різко загальмував. З вікна висунулася опухла фізіономія водія. Він голосно нецензурно вилаявся на служителя закону, який перегородив йому шлях.

      – Ти що, зовсім сором розгубив!? – закричав у відповідь Св’ятопятов. – Я тебе зараз на три доби заберу за водіння в нетверезому стані!

      Водій, мабуть, розгледів крізь опухлі повіки зірочки на погонах, тому засунув голову назад. Тим часом з мікроавтобуса вийшла вже немолода жінка, одягнена в дуже тісний костюм брудно-рожевого кольору. Товстий шар пудри підкреслювала зачіска, закручена в старомодний височенний начіс. «Дама в рожевому» підійшла до полковника і з важністю заявила:

      – Шановний! Раджу не перешкоджати нашій знімальній групі. У нас завдання від самого генерального директора телекомпанії!

      Св’ятопятов від такого нахабства з боку представниці ЗМІ покрився червоними плямами.

      – Шановна! Мені все одно, хто Вам давав якісь завдання! На цій ділянці головний я! Якщо хочете отримати інформацію про подію, то нехай ваш телеканал пише офіційний лист в прес-службу Міністерства внутрішніх справ! – роздратовано відповів полковник.

      Дама роздула пухкі щоки. Її дрібні поросячі оченята забігали з боку в бік.

      – Я вам ще покажу! – крикнула вона Св’ятопятову, розвертаючись до мікроавтобуса.

      Завантажившись в автомобіль, мадам одразу почала телефонувати по мобільному телефону.

      – Ларкін! – покликав полковник молоденького поліцейського. – Іди сюди!

      Хлопець підійшов до Св’ятопятова.

      – Призначаю тебе на пост доглядача за телевізійниками! Стеж, щоб вони не пролізли з іншого боку. Якщо хоча б один з них вийде з автівки, скажеш. Все зрозумів?

      – Так точно! – закричав Ларкін і попрямував убік мікроавтобуса.

      Св’ятопятов не полюбляв сутичок з настирливими працівниками мас-медіа. На його щастя приїхала журналістка старого гарту. Сказали офіційний лист, значить офіційний лист. Була б на її місці молода представниця ЗМІ, полковник міг би не вистояти сутичку. Вони напористі, ще нічого не бояться, беруть нахабством і гучними прізвищами. Цього разу йому пощастило. Але тепер найкраще буде швидше очистити місце злочину. Зазвичай телевізійники по одному не з'являються. А з натовпом працівників засобів масової інформації полковнику ніяк не впоратися. Тому Св’ятопятов поспішив повернутися до відірваної руки. Над нею вже попрацював його колега.

      Полковник зі спини підійшов до судмедексперта.

      – Як ідуть справи у нашого доктора?

      Дмитро Родимович гикнув і тихенько вилаявся.

      – Не добре, Олександр Миколайович, зі спини підходити, коли людина занурена в свої думки, – буркотливо відповів судмедексперт.

      Полковник посміхнувся.

      – Ех, Дімка, скільки ми з тобою вже працюємо? Років двадцять п'ять?

      – Мені здається більше, років двадцять сім або навіть тридцять, – відповів Дмитро Родимович.

      Судмедексперт склав інструменти в свій чемоданчик, піднявся і обтрусив з коліна пил.

      Незважаючи на немолодий вік, Дмитро Родимович Поленко виглядав струнким підтягнутим чоловіком. Його густе чорне волосся зовсім небагато на скронях торкнула сивина. І, якби не його манера одягатися, то ніхто б не сказав, що йому вже під п'ятдесят. Твідовий, коричневого кольору костюм, старомодні стоптані туфлі, окуляри в товстій оправі – додавали йому ще років десять. Але Поленко ніколи не турбувався за свій зовнішній вигляд. Він присвятив себе роботі і тільки їй.


Скачать книгу