I

      Родовід Василя Симоненка[1]

      Мав сильну і горду вдачу —

      Василь Симоненко по материнській лінії належав до роду з прадавнім козацьким корінням, витоки якого сягають XVIII ст. Серед прародичів – гречкосії й кравці, писарі й шевці, кожум’яки й теслі. Усі чоловіки вирізнялися дужістю, силою, гордістю. Рід мав низку гілок, які нараховують 71 представника: Панащуки, Галичі, Онішки. Його засновником був чотири рази прадід волосний писар Панас Щербань. Тож по-селянському всіх і кликали – Панащуками.

      З Панащуківської гілки Щербанівського роду походив прапрадід Федір Григорович Щербань (онук Панаса Щербаня), козак родом з с. Новаки, що на Лубенщині (нині Полтавська обл.). Двір Панащуків розташовувався на кутку Корені наприкінці села Новаки, що межа в межу з с. Біївці. Хата стояла біля шляху до Лубен, менша частина городу та саду біля неї була на рівнині, а більша – в долині, де протікала річка Новачка. У народних переказах від сивої давнини її зображали не тільки повноводною, а й судноплавною.

      Прапрадід В. Симоненка козак Федір Щербань, за родинними переказами, був високий, кремезний, дуже чорнявий, розумний та мудрий, а ще й досить освічений: обіймав посаду волосного писаря у волості Тарандиці Лубенського повіту. Одружився з єдиною донькою в козацькій родині Сизоненків (Сизьонки) – дуже вродливій Ганнусі Сизоненко і пристав до неї в прийми в село Біївці Лубенського повіту. Так започаткувалося відгалуження Щербанівського роду в селі Біївці.

      Дати народження та смерті Федора та Ганнусі Щербанів не збереглися: у XVIII ст. народилися, а у XIX ст. – пішли із життя. Проте в Новаках і Біївцях про них добре згадували ще довго, кажучи: «були хоч куди козаками». Своїм нащадкам вони передали козацьке завзяття, вроджену мудрість, а ще вроду та чорнявість. Щербані з давніх-давен славились тим, що попри спокійну вдачу, одразу давали відкоша всім, хто наважувався несправедливо їх зачепити. Гідність у роду цінувалася дуже високо. Так було завжди, і це знали всі…

      Федір та Ганнуся Щербані народили чотирьох синів: Антона, Івана, Михайла й Трохима. Прадід В. Симоненка наймолодший – Трохим – з’явився на світ 1829 року і прожив коротке життя. Під час будівництва хати тягав дубові колоди, надірвався й незабаром помер. Йому не було й пів сотні літ. Трохим Федорович Щербань походив на батька – кремезний, високий, дужий, мудрий. Одружився з високою, ставною, чорнявою та вродливою Варварою Максимівною Остапенко.

      За родинною легендою в неї зберігалася царська грамота, отримана її батьком за військові заслуги, яка давала йому право (прапрадіду В. Симоненка, Максимові Остапенкові) бути дворянином. Згодом грамота перейшла на зберігання до їхніх синів – Петра та Федора. Але хлопці не надали тому паперу ніякого значення, а коли згадали й почали шукати, то не знайшли.

      Мати В. Симоненка, Ганна Федорівна Щербань-Симоненко, яка померла на 90-му році життя, згадувала, як під час Першої світової війни її бабуся шукала гербову грамоту на приналежність їхнього роду до дворянства. Імовірно, дід Трохим крутив із того царського паперу цигарки-самокрутки. «Та й навіщо вона здалася, коли дід і бабка все життя поралися коло землі – як усі односельці», – казав Василь, але згадував, що чув багато переказів про свій рід, про дворянську грамоту, котру заховали «за совітів» його діди та так потім і не знайшли.

      Варвара Максимівна Остапенко-Щербань зналася на лікарських рослинах. До її хати частенько навідувалися хворі з Біївців та ближніх сіл. Та перш ніж дати їм цілющих трав, вона садовила їх під іконами на ослін і читала замовляння. А ще була знаменитою повитухою: майже всі діти в Біївцях вважали її своєю бабусею, бо вона їх «зловила» при народженні. Її кликали породіллі з панських родин та сімей священників, особливо, коли пологи були тяжкими – у Варвари Максимівни завжди було все гаразд. Усі набуті знання та вміння вона залюбки передавала нащадкам, зокрема й матері Василя Симоненка – Ганні Федорівні Щербань-Симоненко.

      Трохим Федорович та Варвара Максимівна Щербані мали шестеро дітей: Катерину, Одарку, Панаса, Дмитра, Петра і наймолодшого Федора. Проте виросли лише двоє найменших синів Петро та Федір – 1874 і 1876 р.н.

      Померла Варвара Максимівна увечері на Івана Купала – 6 липня 1918 року, на 81-му році життя при невістках: Парасці Павлівні, дружині Петра, та Варварі Потапівні, дружині Федора. Сини були на війні, тому не змогли закрити очі своїй нені.

      Василевий дід, Федір Щербань, взяв від батька міцне здоров’я та силу, а від матері – мудрість і різноманітні здібності. У дитячі роки освіту здобував завдяки товаришуванню із сином біївських панів Поручченків. Жили вони близько. Панського сина вчитель навчав грамоти вдома. А малий Федір тим часом стояв під вікнами кімнати й усе уважно запам’ятовував.

      «Мій батько самотужки вивчив грамоту, багато читав, – згадувала мати В. Симоненка Ганна Федорівна. Його увагу привертав