Жінка в темряві. Зелений Клин. Максим Бутченко
Читать онлайн книгу.
тя майже половина мешканців були українці. Тому в творі відображено чи бодай побіжно окреслено чимало реальних тодішніх подій, а читач зможе частково побачити тематичне продовження моїх попередніх історичних серій.
Але разом з тим це зовсім нова пригода, в якій головна героїня – незвичайна дівчина, що живе на зламі особливого 1918 року. Розповідь ведеться від першої особи – я прагнув розкрити таємниці жіночого єства, сягнути глибин вразливої й водночас такої незламної жіночої душі, що іноді виявляється стійкішою за чоловічу. Тонка натура, підвладна психосоматичним захворюванням через особливу емоційну чутливість із незнищенним бажанням кохати й бути коханою – ці прості й воднораз суперечливі риси формують її химерну вдачу. Не переповідатиму сюжет повісті, адже розгорнута книжка – перед вами і ви от-от вирушите в цю захопливу подорож, яка для мене вже в минулому. А втім, це не я вів героїню, а вона сама виповідала мені свою душу, а я лише фіксував на папері карколомні перипетії її драматичного життя, її болі, страждання, надії. Перевага письменника в тому, що він може жити у вигаданому світі, який іноді реалістичніший від того, що існує поза його уявою.
Усе описане в цій жіночій історії – правда, адже щось подібне відбувалося в моєму найближчому оточенні, у колі моєї численної родини. Багато моментів, які, на перший погляд, здаються малоймовірними, я брав із життя – життєві сюжети й колізії іноді перевершують найфантастичніші вимисли. З безліччю найтонших нюансів, змальованих у книжці, я стикався особисто, тому сміливо можу сказати, що знаю свою вигадану героїню краще, ніж справжніх людей у реальному світі.
Розділ 1. Без імені
Ця ніч могла тривати вічно. У темних кутках кімнати ховалися таємничі чорні образи і швидкі тіні, кублилась лискучо-масна імла, і здавалося, що приміщення позбавлене стін, які б заважали проникненню в нього повітря, навпаки – нескінченна підлога оселі вільно простирається в різні кінці світу. Це відчуття особливо посилювалося з наближенням півночі, коли свічки гасли, залишаючи по собі легеньке димне марево, гіркуватий присмак якого ще довго лоскотав язик. Із далеких кутків моєї кімнати тхнуло кислятиною, спертий пліснявий дух бив у носа вже з порога. За ковдру мені правила вовняна хустка, вона пахла свіжим овечим молоком, що приносило легкий супокій. Я глибоко вдихала цей запаморочливо п’янкий овечий запах, намагаючись наповнити ніздрі чимось теплим і, як мені здавалося, домашнім. Я розуміла, чим усе скінчиться, бо варіантів для мене лишалося небагато, а надто цієї темної ночі. Трохи згодом електрична лампочка передсмертно заблимала, перш ніж було натиснуто тумблер, і коли світло потухло, попід стелею ще довго пурхали цяточки-світляки. Увесь дім поринув у сон. Татусь, Віктор Сергійович, пішов опочивати рано, тільки-но годинник на стіні глухо і невдоволено вибив вісім разів. Дарка, служниця, яка мешкала в домі ось уже другий рік, зараз же після вечері прошмигнула повз мене, прошелестівши рясною, явно завеликою на неї, спідницею, на кухню, звідки ще якийсь час долинало бряжчання посуду, що його вона, перемивши, поквапливо розставляла на миснику. Довгий час той брязкіт був єдиним звуком, що розбивав кришталеву тишу помешкання. А потім умить усе стихло. Так, ніби ніколи ніхто в світі не шумів. Ніколи.
Повернулася з кухні Дарка, прийшла до мене в кімнату, де я все ще читала роман, вигідно вмостившись у фотелі з підібганими ногами – тінь від свічки сквапливо блукала по моєму обличчю, блищики розсипалися на вилицях, лоскотали вуста, а відтак щезали в імлі. Мені хотілося просто сидіти ось так, у сповитку напівмороку, адже темрява має своє заспокоєння. На світлі все видно – людські вади, усі наші негідні вчинки. На світлі ми, як перед Божим ликом, відкриті для натовпу, що завжди прагне підняти на глум того, кого раніше звеличував. Не пам’ятаю, звідки в мені зародилися ці думки, можливо, я днями вичитала їх у романі, який оце домучувала, а можливо, мені це наснилося. Дивно, а що, коли наше життя – це сон, а смерть – пробудження? Тоді, що ж насправді є цінністю – ілюзія чи істина?
Дарка прийшла спитати, як я почуваюся, чи не треба чого, віддати на добраніч. Цей наш з нею щоденний ритуал був подібний до гри, в якій кожен виконував свою роль старанно, можна сказати із завзяттям. Я за звичкою збрехала, що все гаразд, хоча знову відчувала дедалі сильніший біль у боці, який починав пульсувати, ніби там працювала механічна машина, що штовхала поршні просто в моєму тілі. Щоразу це відчуття приходило несподівано, майже без причин. Якою була природа моїх страждань, я не знаю й досі. Я ні на що не слабувала, не була застуджена чи уражена з дитинства якоюсь недугою. Просто одного дня, коли моя матінка відійшла у засвіти, я відчула, як у мене заболіло тіло. Відтоді біль приходив невідомо чому, без будь-яких підстав. Напевно, усе почалося з голови, але віддавало у всьому тілі; мені здавалося, ніби мої руки, ноги, живіт і решта не належить мені, бо я не могла їх контролювати. Мій стан був на межі божевілля, але, певна річ, це не було безумством – кажу ж, моя свідомість все ж утримувалася на тонкій межі між остаточним шаленством і здоровим глуздом, залишаючись на боці останнього.
Батюшка Миколай з української церкви, що на розі вулиць Алеутської й Пекінської, тряс переді мною своєю ріденькою борідкою, ніби кропилом зі свяченою водою, бо