Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
так і заєць!
Пекельного з його гусятницею та трьома набитими до неї гільзами цієї ночі в селі не було. Ще вчора зранку, як тільки додзвонився до Путька, вирядив Твердохліб Корнія у поле: стерегти, щоб якийсь мисливець туди не зашився.
– Хоч один заєць пропаде – голову одірву!
І Пекельний простирчав там весь день і всю ніч. Не приходив навіть обідати: дочка носила у вузликові.
Побачивши машину, він одірвався од столу, пішов назустріч. Був у кожусі, а шапку аж на вуха насунув. Твердохліб одвів його набік і поки гості вилазили з машини та розминали ноги, занепокоєно допитувався:
– Зайці є?
– Одбою немає!
– Придививсь, де найбільше залягали?
– Аякже!.. В оту он балочку натовклося, як гною…
– Понад нею й підемо. Та гляди мені: зайця піднімеш – не стріляй! Гони прямо на Путька!
– На отого пузатого?
– Тс-с, сатано!.. На нього…
– А як прямо учеше?
– Ну, тоді вже стріляй. А на тих, що в його бік битимуть, і дивитись не смій! Ясно?
– Та ясно, чого ж…
Поки розібралися, хто де йтиме, і сонце зійшло. Викотилося з-за обрію – велике, червоне, мовби з похмілля, і покритий сизою наволокою степ враз ожив, заіскрився, спалахнув такими вогнями, що аж боляче було дивитись на нього. Добре, що сонце світило у спини, а то батька лисого що вполювали б!
Йшли обережно, непоспіхом, як і ходять на зайця. Путько – в центрі, редактор і Твердохліб – по обидва боки од нього, а ще далі, замикаючи підкову – шофер і Пекельний. Довгі тіні чорно лягали на землю, під ногами тріщала-ламалася затверділа стерня, рілля взялася груддям, так що йти було легко, не те що під дощ. А прохолодне повітря, особливо чисте й ясне серед степу, саме, здавалося, лилося в груди, очищаючи їх од вчорашнього перепою, і навіть редактор уже перестав терти лоба, а, повеселішавши, ніс перед собою одностволку, весь націлений на майбутнього зайця. І все було б добре, аби були зайці.
Твердохліб уже кляв про себе Корнія: кінчилася балочка – і хоча б що тобі ворухнулося!
– Де ж твої зайці?
Корній винувато зблимував червоними повіками, він і сам не міг утямити, куди вони поділися. Сам же на власні очі бачив, як залягали в оцій балочці! Крізь землю провалилися, чи що?
– Проспав усю ніч?
– От їй-богу ж не спав!
– Давайте прочешемо ще той он горбочок, – запропонував Путько. І тільки рушили, як з-під ніг у редактора вискочив заєць. Вискочив так несподівано, що редактор як ніс рушницю дулом у лівій руці, а прикладом – у правій, так і смалонув. Смалонув не цілячись, не в зайця – в щофера, який аж підскочив та й став матюкатись. А заєць, прищуливши вуха, задніми-задніми – покотивсь по стерні сірою кулею, тільки закуріло.
– Промазав! – люто закричав Путько на редактора. – Мисливець собачий!
А заєць котивсь і котивсь, вириваючись геть із підкови. Ось приклався поспіхом до рушниці шофер: пах! пах! – вирвалося з обох стволів по димкові – заєць ушкварив ще дужче,