Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
як скомандував: підніміть руки угору – я і задер…
– Ви, дядьку, демагогію тут не розводьте! – спалахнув Твердохліб. – Мелете кат його зна що! Раді, що довгого язика маєте?
– От-от! – аж зрадів нібито Приходько. – Про це мені й братуньо весь час нагадує. Укороти, каже, язика, бо він у тебе за всі тини чіпляється. Гляди, щоб хто на нього не наступив та не оддавив…
– Розумну пораду давав, – усміхнувсь Твердохліб.
– Розумну то розумну, тіки й без’язикому жаба цицю дає, – не погодився Приходько. – 3 довгим хоч одбрешешся, а з коротким і кури загребуть…
– Ну, кого-кого, а вас не загребуть, – пожартував Твердохліб. Іще на прощання сказав, що краще газети читати, ніж вигадувати казна-що, на що Курочка радісно вигукнув: аякже, читаємо, вигукнув, щоправда, уже в спини, які віддалялися.
Деякий час дядьки сиділи мовчки: хто цигарку нову лаштував, а хто поліз до кишені за насінням, насмаженим заради неділі. А потім знову загомоніли: про се та про те. Розмовлятимуть отак аж до обіду, поки якесь із дітей, послане матір’ю, підійде бочком та й замре, роздивляючись свої «курчатами» всіяні ноги.
– Тобі, Грицю, чого? – запита його батько.
– Мати казали, щоб ви обідать ішли, – скаже, соромлячись, Гриць.
Отоді й стануть розходитись потихеньку дядьки. Поволеньки, аж неохоче: не встигли посидіти, а півдня уже й збігло. Отак і життя. Крутишся, вертишся, та й не зчуєшся, як і до могили підеш. І куди воно отой час летить? Котиться, мов із гірки…
Дехто попрямує додому, а дехто й на крамницю оком накине. Та й скаже до кума здивовано:
– Ти диви, одчинена! – мов би вона у неділю мала бути зачиненою.
– А таки й справді одчинена! – своєю чергою здивується кум. – Mo’, що привезли?.. Крамнину, альбо й на чоботи…
– А у вас хіба немає чобіт?
– Та катма ж… На халяви доп’яв, а на передки немає. Хоч розіпнись – не дістанеш!
– І куди воно шкіра дівається?.. То, мо’, куме, заглянемо?
– Та мона й заглянути… Чого ж не заглянути, як одчинено.
Зайдуть. Постоять, роздивляючись вивчені на пам’ять полиці. Запитають у крамаря, чи не привіз на передки. Не дуже й засмутяться, коли той відповість, що раз на полицях немає, то не привіз, нащо його й питати!
– Ото, вже й спитати не можна!
– А не можна! Думаєте, не знаю, чого питаєте?
– А чого?
– Кожне про те тільки й дума, що крамар щось під прилавок приховує, своїм з-під поли роздає. Подивилися б краще, що крамареві на базі дають!
– Та ми хіба що… Ми просто так… От кум без чобіт, то ми й поцікавились.
– Ото ж то й воно, що просто так… Один просто так, другий просто так – до вечора й дихати не захочеш!
Куми вже й замовкнуть. Помнуться, потруться та й куплять півлітру. Бо раз уже зайшли та людині голову морочили, то воно якось і незручно з порожніми руками покидати крамницю. Невдобно.
І вже по дорозі додому запитає кум кума:
– І чого б ото крамареві казитися?
– Не було б чого, то й не казився б.
– І то правда.
Отак