Чорна дошка. Наталка Доляк
Читать онлайн книгу.
скатертині, залишаючи на ній відбитки – чорні, сірі, брунатні плями, а іноді червоні, бо дехто так сильно гамселив по дерев’яному столі, просячи їжі, що розбивав долоні. І з них хлюпала кров, бризкаючи на сусідів.
Злякане сонце наполовину пірнуло під стіл, і саме цієї хвилини до столу випливли справні молодиці з червоними щоками й товстими косами. В обжинкових вінках на головах. Одна із них – Параска. Вона, як і інші, оголена, але ніхто не зважав на їхні налиті молодістю та бажанням тіла, на звабливі форми й пружні випуклості. У жінок з повних грудей скрапувало молоко. Молодиці навіть не намагались втримати його чи втерти руками. Жінки тримали в міцних руках пригощання: на великих тацях гори голубців, з яких йшла духмяна звивиста пара; у фляндрованих полив’яних тарілках свинячі холодці з зеленою петрушкою та червонястими кружальцями моркви; на розжарених пательнях запечених кролів та курочок із хрусткою скоринкою. Окрім цього: горщики з молодою бараболею, густо посипаною шкварочками та политою тягучим запашним жиром; полумиски з квашнею – жовтуватою соковитою капустою, брунатними порепаними помідорами та цупкими зеленаво-вохровими, всіяними гострими пухирцями огірочками.
Люди за столом сп’яніли від самих лиш пахощів, від самого вигляду цього багатства. Вони почали обніматись та цілуватись, посміхались одне одному, дебелим жінкам, сонцю, птахам. Стіл ураз усіявся посудом, наповненим панськими вичудами. Гості хапали руками, загрібали їдло жменями, насолоджувались не лише смаком, а й можливістю відчути їжу на дотик, на нюх, намилуватись дарами природи по самі вінця, до кінця віку, донесхочу.
Лесь крізь сон і собі відчуває страшенний голод і нарешті наважується наблизитись до столу, за яким до цього часу лиш спостерігав крізь щільні кущі жасмину. Дивується, чого це він і не він зовсім, а Миколка з хрестиком на нозі. А тут одразу й не Миколка ніби, а білобрисий малий з величезним револьвером у руці та з новеньким орденом на грудях. І чого це він, десятилітній хлопчина, так жадібно дивиться навіть не на їжу, а на ту оголену жінку, яка зветься Параскою.
Терновому уві сні паморочиться в голові, світ крутиться перед очима. «Це так жасминовий дух подіяв», – чує пояснення. Виходить із кущів на галявину, де повним ходом йде бенкет. Обходить стіл зі сходу на захід і в протилежному напрямку – шукає й не знаходить вільного місця, щоб і собі сісти та пообідати. Тягнеться через голови до одного із великих, накритих казанів. Казан той, єдиний на весь стіл, стоїть саме посередині. До нього гості ще не торкались. Рука зголоднілого товариша Терена видовжується, як гумка, дотягується до покришки, з-під якої валить густа чи то пара, чи то дим. Хапає за гачечок та, докладаючи чималих зусиль, смикає.
Мимовіль Лесь заскакує ногами на лаву, розштовхує тих, хто там сидить, з щирою цікавістю зазирає в казан. У наваристій юшці, яка все ще кипить (хоча під казаном нема вогню), вигулькують та пірнають між бульками якісь довгенькі та грубі ковбаски. Вода вирує сильніше, як той гейзер, і з казана