Коханий волоцюга. Надія Гуменюк
Читать онлайн книгу.
абонент поза зоною досяжності».
– Ми тут у низині, то можете й не додзвонитися, – співчутливо сказала якась жінка. – Неподалік є телефон-автомат, але він, здається, не працює.
Іванка кинулася до касирки.
– Пані, у вас тут є телефон?
– Припустимо.
– Мені дуже треба подзвонити.
– Усім треба. І чогось конче звідси.
– Але в мене особливий випадок.
– Апарат тільки для служебного пользованія.
– Господи! Та я вам заплачу. Ось…
Касирка, не повертаючи голови, скосила очі на купюру.
– Ну добре. Тільки недовго. Бо мені можуть подзвонити по службі, – сказала так, ніби в цьому Богом забутому закутку ось-ось мала вирішитися доля планети і залежить вона саме від її сірого засмальцьованого телефонного апарата.
Додзвонитися до міста виявилося справою непростою. То після нуля йшов сигнал «зайнято», то зривався номер. Зрештою у слухавці щось заскрипіло, запищало, наче через неї надходили сигнали з іншої галактики. «Слухаю», що прорвалося крізь цей скрегіт, здавалося також якимсь рафіновано-холодно-космічним.
– Алло, Тоню! Це я, Іванка! Прошу тебе, візьми мого Чапика… Ну хоча б на кілька днів… Та знаю я, що ти терпіти не можеш собак. Але я тебе дуже, ну дуже-дуже прошу… Не можеш?… Тоді хоча б переведи його від моєї квартири до сусідньої – тітка Ліза його любить… Так-так, вона точно не відмовить. Я приїду і заберу… Чому я до неї вранці не завела? Бо не знала, що не повернуся сьогодні!.. Куди заберу? Потім скажу… Звідки я дзвоню? Ні, не з іншої планети. Від Дарія. Дмитро, Анна, Роман, Іван, Йосип… Дарій!.. Який Дарій? А ти багато їх знаєш?… Той самий, Тоню, той самий!.. Так, я безтолкова… Угу, і дурепа, і ненормальна… І мені плювати, що ти про мене думаєш! От!!!
Дивно, але назад велосипед уже сам вів Іванку. Вона аж змушена була стримувати його. А коли на краєчку вулиці, що тулилася між цим напівселом-напівмістечком і полем, з сірої пелени випірнула хата, притрушена мокрим листям, Іванка навіть сіла на велосипед і хвацько, як колись, давним-давно, підстрибуючи на вибоїнах, поїхала до Даркового подвір’я.
Він сидів біля вікна. У тій же позі, в якій вона його залишила. Сидів і дивився на сіре небо. Ніби молився, щоб вона повернулася.
Коханий волоцюга
– І давно ви-те отак автостопом кілометри на підошви намотуєте?
Водій фури ковзнув гострим карим поглядом по його чорній триденній щетині, по синій у блакитну клітинку сорочці з білими кристаликами засохлого поту біля пахв і відірваним ґудзиком біля шиї, по наплічнику з різнокольоровими наклейками, по сірих розтоптаних мештах, припорошених ще сірішою курявою.
– Та вже, вважай, років п’ятсот з хвостиком буде.
– Що?! – повернувся всім корпусом водій.
– Так-так. Не дивуйся. На цій небритій і на вигляд ще не вельми зношеній фізіономії відбитки п’яти століть. Десь так в одна тисяча чотириста якомусь там я вийшов з Італії. Думаю, в який би то бік світу рвонути? Послинив пальця, підняв над головою – вітер дув з Іспанії. От я й вибрав