Час збирати метафори. Михайло Блехман
Читать онлайн книгу.
правда?
Ти поправила своє кукурудзяне волосся, воно розтріпалося на несподіваному вітрі. Темно-сірі очі майже посміхалися мені.
Напевно, стало цікаво…
Самотність на сьогодні скінчилась. Поверталася самотність – знов не менше, ніж на тиждень. Ні-ні, не більше тижня. Тепер я напевно закінчу це оповідання протягом тижня.
Качки вирішили накрякаться на весь час, що залишився до нашої наступної зустрічі.
Піду. Потрібно ще сказати доньці, щоб її проводили до під'їзду.
ПРАВДА
Як же ж я потрапив у цю халепу? Єдина необдумана – просто необдумана! – фраза, що складається з двох майже нешкідливих слів. Двох звичних, щоденних слів, які раптово стали необдуманої фразою. Чому він вважає ціну адекватною? Я перекинувся на спину, вдихнув темряви, що ось вже не пам'ятаю, скільки років замінює вночі повітря, а вдень стає цегляними стінами, палісадником під вікном, черепичним дахом і невидимими ґратами на кшталт вікна, бо яке ж це вікно, якщо з нього дивишся незрозуміло скільки років, і спробував, як мені радила мама, думати про щось приємне. Змусити себе знайти це щось, схопити, як кішку за хвіст, і не випускати, щоб не втекла і не залишила мене в безнадійній чорноті, яка закінчується тільки для того, щоб знову розпочатися.
Гаразд, у черговий раз спробую. Скажімо, моє прохання про помилування на майже найвище ім'я. А раптом король вже сьогодні розгляне його? Викличе мене на головний килим країни і вирішить – ну, приміром, що моя заява заслуговує на майже найвищу увагу. Звичайно, не відпустить назад до мами, – ось це й насправді було б як у казці, але ж він і над бувальщиною не завжди владний. Тому буду реалістом – нехай просто скаже, що моє прохання не є безглуздим, не примушує його позіхати або сміятися, і зла він на мене не тримає і спробує замовити за мене слівце.
Я нікому не зробив нічого поганого – тільки сказав правду. Я ж цієї правди не придумував, я тільки сказав її! Одна-єдина фраза, коротша за якесь довге слово, та й та правдива, хіба що, визнаю, необережна, але послухайте самі, ваша величність, з яких вона складається слів – жодного забороненого слівця!
Невже ж ці два слова, що тривають менше повороту вічного ключа у вічному замку вічної двері вічного дому з цегляними стінами, палісадником, черепичним дахом і подобою вікна, – невже ця безглузда фраза заслуговує на вічне животіння в неминучій, неминаючій чорноті?
Я ліг на інший бік і схопив подушку.
Подушка пахла весною та неділею. Я постарався надихатися ними, але ж чи їми надихаєшся? Виглянув у вікно. Сонце повітряною кулькою повільно, але невідпорно піднімалося по небу. Я встав і навшпиньках, щоб підлога скрипіла тихіше, пішов у ванну, потім знову до себе, ну, і, нарешті, вийшов надвір.
Неділя, як завжди, було червоно-жовто-блакитною. Сонце вже піднялося на небо і по-хазяйськи висіло або лежало на давно уподобаному місці, – вилите, тобто випечене, мамине тістечко на блюдечку без блакитної облямівки, бо яка ж може бути блакитна облямівка на такому блакитному блюдці? Я задивився на тістечко, і воно, як завжди в таких випадках, пригоріло.
До