Дерево, що росте в мені. Жанна Куява
Читать онлайн книгу.
по любові, Чесько, бо то тобі не виноград, щоб його на вино перечавлювати. То тобі вельми рвучка і крихка штука. Згубиш – більше могтимеш не знайти. Моєї любові вже нема, її на дрантя передерли. А ти свою бережи, як маєш… А вже маєш?» – спитав. Я мовчки крутнула головою, що, мол, ні, не знайшла ще, але раптом проронила: «Угу, є вже!» То я його мала на увазі, Андрійка, то я йому, чи найперше собі, в тій любові призналася. Він того не розчув, лише проголосив: «За твою любов, Чесько, і випиймо!» І ми випили. Й одну стограмівку, і другу… Я тоді вже училище закінчувала, мати до клубу пускала, хоча пити горілку ще не дозволяла. Але тієї ночі нічого мені од мамки не перепало. Вперше її не послухалася, розчарувала, однак вона змовчала, коли я додому геть хмільна прийшла. Щоправда, потім на ранок таке сталося… Не забуду ніколи, але то вже лишиться між мною і мамкою… Стидно мені було, та я Андрійкові не могла відмовити. Я його над усе хтіла розрадити, щоб йому легше стало. Потім і додому його завела. А сама… Кепсько тоді вночі малася, кажу ж, бо мамка чогось не насварила, а треба було. Мучило мене її мовчання. Але головне, що вранці ми порозумілися, більше мамка не гнівалася. Її ж любов до мене – справжня і міцна, як ото шафа дубова! Сто літ генде в баби Секлетки така стоїть, і однакова! Ні-ні, мамина любов – то не дрантя, що хутко рветься. – Золотоволоска підтягла носом і зирнула на Саву.
Видалося, тільки тепер вона розторопала, що не з собою балачку веде, а зовсім із чужим хлопцем. Витерла сльози і звела очі на слухача, обдала його дивним мовчанням. Нині позирки її темних, як барва криничної глибочіні, очей були не гнівними, а чи не вперше – приязними.
– Якби ти знав, яка в мене класна мамка! – зненацька випалила дівчина.
4
Десь за півгодини вони почувалися наче добрі знайомі. Сава тішився, що йому не треба нікого рятувати від смерті, а його співрозмовниця, чи то пак розповідачка, знайшла кому вилити своє горе.
Вперше Чеслава відкривалася не досвідченій матері, яка добре знала життя, бо була ним і бита, й обласкана, а тепер хворіла та стерегла дім, навіть не старшому і не менш знаючому чоловікові, яким був дядько Мішка, нині покійний… Цього разу небайдужим слухачем виявився хлопець її віку. Бо Чеславі теж двадцять другий минав.
«Толковий ніби хлоп», – поміж тужних її зойків гайнула і добріша думка.
– Здається, що Андрійкова смерть – то найбільше горе, яке мені судилося пережити. – Цими думками золотоволоска поділилася, вже сидячи на дивані у просторій кімнаті без дверей, що її лікарняні пацієнти називали телевізійною, бо там стояв телевізор.
Час до часу хтось із недужих приходив, умикав його, клацав на три кнопки, бо саме стільки тут було каналів, і йшов геть – уже давно не можна було в тій телевізії побачити чогось розумного. Інший відвідувач засинав, сидячи на дивані, але хутко пробуджувався і прошкував до палати, де мав лігво хоч незручне, втім на певний час своє і призвичаєне.
Тепер у телевізійній сиділи тільки Сава та його нова знайома, яка, не втихаючи, плакала-зітхала.
– Таткову