Фортеця для серця. Олена Печорна
Читать онлайн книгу.
це щось неймовірне. Справді. Тобі неодмінно, чуєш мене, неодмінно треба здобути спеціальну освіту. І нехай про це ще рано говорити, але запам’ятай мої слова: ти мусиш малювати.
Леся кивала, відчуваючи, як повітря застигає в легенях, а світ розповзається кольоровими цятками. Звісно. Так. Так. І ще раз так. Вона малюватиме. Якби ще бабуся не лаяла. Щоразу, як Леся береться за фарби, бабуня стає схожою на грозову хмару, супиться й щосили стримує себе, щоб не розкидати оте малювання по кутках. Леся нікому, навіть Людмилі Миколаївні в тому не признавалася, але уважна вчителька помітила все сама, розпитала селян і швидко збагнула, що минуле не відпускає згорьованої жінки, тримає лещатами й змушує воювати з вигаданими вітряками.
– А знаєш, Лесюню, ти приходь до мене після уроків малювати, га? Бабусі ми скажемо, що вивчаємо щось додатково, але не признаємося, що саме. Це буде… ніби наш із тобою секрет. Домовилися?
Дівчинка пильно дивилася в очі й не вірила у власне щастя. Невже її розуміють? Невже?
– Хороша моя, погоджуйся. Я навіть спеціальну літературу дістану для таких діток, як ти. І хоч із мене художниця посередня, зараджу, чим зможу. Бо ти, моя маленька, – талант. Чуєш?
Леся чула, а ще могла будь-чим заприсягтися, що тепер за спиною вітер куйовдить пір’їнки на її крилах.
Крила за плечима дарували висоту цілий рік, а потім ще й ще. За цей час мала художниця створила цілу галерею, витративши всі можливі кишенькові заощадження на фарби й папір. У школі звикли до її пристрасті, як звикають до різних речей, хороших і не дуже. Навіть усім незадоволена Валентина Йосипівна зрештою бодай частково, але таки змінила гнів на милість, бо питання стіннівок, якими вже замучили методисти, з появою Лесі зникло само собою. Точніше, газети були, та ще й які! Ніхто не вірив, що це справа рук учениці початкових класів. Одного разу сивочолий дідок, який входив до складу комісії, з півгодини дякував педагогу (звісно ж, Валентині Йосипівні) за натхненну роботу з юними талантами. А що перед ними пензель майбутнього художника з великої літери, ніхто не має права й сумніватися. Він на цьому знається, ладен заприсягтися й власні вуса з’їсти. Як дідок зробив би це, коли б, бува, помилився, з чемності ніхто не поцікавився. Та то лише з чемності, бо яка там художниця з тої чудної Райської? Отож. Село селом. Бавиться дитина, то й нехай, головне, що педагогу з того зиск. Бо геть усе кляте дівчисько таки може намалювати. Чи не все?
Цікаво, якби довелося малювати першу дитячу закоханість, то який би вона мала вигляд? Леся про такі речі анітрошечки не думала, хоч малювала справді все і всіх. Певна річ, Валентину Йосипівну в жанрі карикатури (така собі дитяча помста), зате свою улюблену Людмилу Миколаївну зображала у вигляді земного янгола. А як інакше, коли та подарувала їй найцінніше – можливість вільно малювати, не озираючись, чи стоїть хто за спиною. Уже не доводилось остерігатися бабиного гніву. Це було щось на зразок умови, якої ніхто не виголошував, проте всі дотримувалися