Пентакль: Збірка. Марина и Сергей Дяченко

Читать онлайн книгу.

Пентакль: Збірка - Марина и Сергей Дяченко


Скачать книгу
не просто недоброю людиною – лиходієм, яких світ не бачив, а баштан його – проклятим місцем. Неначебто і чорта там бачили раз чи два.

      Звичайно, з Леська стали сміятися. Він почервонів, доводячи, що усе правда, все так і було, що чорти таки гналися, але не наздогнали, тому що він, Лесько, дуже вправно повз на пузі і кавуна котив перед собою. А коли чорти вже зовсім було хапали його за п’яти, він скинув кавун у Стугну, переплив з ним на інший берег і там уже розрізав ножичком і з’їв. (Сам з’їв цілий кавун? – умирав від сміху Андрій. Чи з чортами поділився?) Дійшло майже до бійки. Попутані коні осудливо косували оком, пряли вухами, форкали. На щастя, хтось згадав, що пора збиратися додому – сонце вже ген де, а таки заїхали далеченько… Так усе й обійшлося Леськові, хіба що Андрій, по натурі злопам’ятний, іноді пригадував йому той «подвиг»: «То як кавун, солодкий? А чортам залишив шматочок?»

      Омелько пробував кавуна усього кілька разів у житті. Свого баштана в родини не було, у селі вирощували тільки гарбузи, а купувати солодощі на базарі батько вважав балуванням. Німцеві володіння дітям було велено обходити десятою дорогою. Омелько й обходив; тільки іноді, проїжджаючи мимо, накидав повід Рудої на гілку старого дуба біля дороги і швидко, щоб ніхто не побачив, забирався майже на саму верхівку.

      Відтіля був видний баштан – квадратне поле, де просто на землі задумливо лежали темно-зелені кавуни, кожен розміром з голову дорослого чоловіка. Здавалося, їх ніхто не охороняє; Омелько намагався уявити чортів, як вони ходять з вилами уздовж огорожі, але в сонячному світлі чорти видумувалися якісь нестрашні. От коли на полі з’являвся рудий німець у куцому каптанчику, у панських штанях і начищених до блиску чоботях – отоді справді бувало моторошно…

      Але німець з’являвся рідко. Частіше видно було сторожа – вусатий, стрижений «під макітру», завжди похмурий і злий. Оглядав баштан – і повертався в сторожку. Цього сторожа добре знали всі хлопці в окрузі – він міг потягнути батогом нізащо. Одного разу пастушки, заговорившись, присіли перекусити під самою межею панського лісу, де найсуворіше було заборонено збирати хмиз. Хлопці і не збирали, вони навіть за межу не встигли перебратися, але вусатий сторож розсудив по-своєму: налетів верхи, став батожити, до кого міг дотягнутися, а Омелька, наймолодшого, загнав у кут – спиною до огорожі, лицем до верхівця, куди подітися?

      Добре, що Омелько тоді не розгубився. Юркнув під ноги коневі й вискочив з того боку. Ризикував, звичайно, та як інакше?

      Цей сторож дуже не подобався Омелькові, і, дивлячись на нього з гілки дуба, хлопець зітхав і супився.

      Руда іржала внизу і смикала повід, Вороний, стоячи поряд, непокоївся, та й дорогою от-от міг хтось пройти чи проїхати. Омелько злазив з дерева, обдираючи долоні, знову видряпувався на спину Рудої і продовжував шлях, думаючи про кавуни і ще про те, чи є у німця собаки. Чи можна справді кавуна викотити? Вдень не можна – поле як на долоні. А вночі? Якщо повзти тихенько, а перед тим побризкатися святою водою і взяти в діда


Скачать книгу