Шмагія. Генри Лайон Олди
Читать онлайн книгу.
ланей, а з переліска – тріск-гуркіт! Ніби не лань трепетна, а броньована потвора несвезлох через буреломи пре. Якщо так, то лихо. Несвезлоха й бойовим волхвуванням не надто зупиниш. Мотає, гад, мордою, і лізе. А стріли від нього рикошетять.
– Списа! – звелів король, стримуючи жеребця. – Заклятого!
Обличчям же прояснів удвічі. Коли ще така забава трапиться?!
І ледь із заростей обдерихи вилетів на мисливців запеклий шкарбун, тільки-но повів оком, до країв налитим кривавим свинством – всадив Його Величність звірові списа прямо за ліве вухо. Там у чепурунів перо з берета звішується, а в шкарбунів таїться вразливе місце. Якщо, звичайно, бажаєш бити наповал, не псуючи звірові шкіри, а собі – життя.
– Чудово! – з повагою рохнув віце-барон, знавець кабанячої забави. – З почином, государю!
Андреа нудило від захвату й запізнілого ляку. Він тривожно переводив погляд з незворушного короля на поваленого звіра – й назад. Брудно-жовті ікла, щетина на зашийку, мереживний комір… Поталанило! Але ж якби спізнися єгер та вчасно не подав государеві списа, почин міг би й по-іншому скластися. Тривога долала чаклуна. Невиразна, незрозуміла, вона не мала під собою ані найменших підстав – особисто ліс «обнюхував»! І все-таки…
Не трапилося.
Але могло трапитися…
– Найнижчі вітання!
– Чудовий трофей!
– Володар людей здолав владику лісу!
Четвірку слуг миттю відрядили тягти здобич у табір: двоє б надсадилися. Мисливці ледь устигли видертися в сідла, як із хащі повалила найрізноманітніша звірина. «Але ж загоничі ще далеко», – відзначив Мускулюс. Та йому відразу стало не до міркувань, бо почалася справжня плутанина. Звідусіль безладно летіли стріли, дротики й міцні слівця; лані, сарни, яки й кодьяки кидалися просто коням під копита, змішались в купу звірі, люди; галас, тупіт, іржання, вереск, молодецький посвист. З густого тамаринду, виючи по-зимовому, вивернулася пара вовків: сіро-рудих із підпалинами. Юний віце-баронет змахнув метальним серпом, кінь під запальним молодчиком затанцював…
Мускулюс цілком чітко пов’язав подумки зубчасте вістря серпа й монаршу спину, благослови її Вічний Мандрівець! У животі забило крижане джерело, погляд став скляним, наливаючись лихою силою. Зурочувати зброю на льоту – справа не для слабких серцем… Х-хух, устиг! Заодно й вовчиськові перепало від пристріту: відрубало кошлатого хвоста. Зате Едвард II неушкоджений!
Знову випадковість?!
Ніздрі до болю, до опіку втягували гострий, пряний аромат лісу. Ні, лихими чарами не тхнуло. У нетрях на північному сході тягло легким гаром: там діялося якесь волхвування, але викид мани ніяк не був спрямований на Його Величність. Андреа перевірив раз, іще раз. Пахло захистом, огороджуванням; приорювало гнилизною мук. Можливо, сільська відьма обалдінь-траву силоміць добуває. Чи мандрівний кобник в’яже щиглів-синиць «Мережею Диделя». Чого б і ні…
Наступної миті «Ряба Зіниця» на чолі болісно сіпнулася. Злетіла над головою