Таємниця. Юрій Андрухович
Читать онлайн книгу.
жартую. Староста визначався з-поміж студентів – як такий, що виконує адміністративні завдання деканату. Наші студенти навчалися групами – ніби школярі класами. Скажімо, нас у нашій групі було двадцять шестеро. І я був начебто кимось головним, якимось таким представником деканату в групі. Але, як навчали мене старші й досвідчені друзяки за склянкою шмурдяку, насправді йшлося про протилежне – бути представником групи в деканаті. Тобто вести своєрідну подвійну гру – вдаючи, ніби сумлінно виконуєш адміністративні обов’язки, захищати своїх від усяких деканських підступів і репресій. Усе це виглядало страшенно мило і навіть почесно, от тільки хотілося знати, чому саме я? Чому саме я маю бути жертовним пеліканом? Тобто, прикриваючи свободу інших, жертвувати власною? Староста не міг пропускати занять. Староста вів журнал обліку і готував рапортички. Староста мусив відводити удари від інших і приймати їх на себе. Староста щодня пропливав між Сциллою та Харибдою – туди й сюди по десять разів на день. Мої студентські роки виявилися жахливо зіпсутими цим клятим староством. Я досі не знаю, чому вибір декана впав саме на мене. Переважно старостами призначали всіляких бугрів – старших за віком, партійних, таких, що відслужили у війську і спізнали смак наказів та приниження собі подібних. Я не відповідав жодному з цих критеріїв. Навіть брутальності мені не вистачало, тим більше кар’єризму. Моєю мрією завжди було звільнення. Іноді я провокував такі ситуації, щоб мене обов’язково зняли, змістили. Але я так і залишався старостою всі п’ять років. Дивовижно, як радянська система дослівно в усьому, у будь-якій формі колективного співіснування, примудрялася застосовувати одну й ту ж в’язнично-табірну модель. Для нас вона вигадала всі свої студради (які ми не могли не назвати стук-радами – само просилося!), всі ті перевірки санітарного стану кімнат, чергування на поверхах, здирання зі стін неправильних плакатів, заборону неправильної музики, підглядання, підшіптування… Одне й те саме, всюди одне й те саме – тільки десь м’якше, а десь і…
Мені здається, ти почав розповідати якусь історію, від якої ми трохи віддалилися.
Нічого, я пам’ятаю: перша стипендія і кривавий бенкет. Був, здається, понеділок третього тижня від початку занять. Ми нарешті дочекалися першої в житті виплати стипендій. Кілька днів поспіль ми нервово потирали руки в очікуванні. Це мусила бути святкова вечеря для своїх – шістьох або й сімох першаків. Азіати – їх у цій ініціативній групі було приблизно з половину – мали зготувати плов. У нашому Поліграфі вчилося до біса мешканців Центральної Азії, дехто навіть жартував, ніби велике У в абревіатурі УПІ (Український поліграфічний інститут) слід насправді розуміти як Узбецький. Уявляєш – старий Львів, середньовічні мури, руїни Європи – і всюди повно узбеків у смугастих халатах! Востаннє це місто могло переживати щось подібне хіба в ХVII столітті, коли Хмельницький напустив у нього своїх друзів-татар. Кайф!
Ти ще