Дім дивних дітей. Ренсом Ріґґз
Читать онлайн книгу.
мені ще одне фото. Почекавши, поки я роздивлюся його, дід спитав: – Ну, як? Що ти бачиш?
– То маленька дівчинка, еге ж?
– А що ще ти бачиш?
– На її голові – корона.
Дід постукав пальцем по нижній частині фото.
– А що ти скажеш про її ноги?
Я підніс фото ближче до очей. І побачив, що ноги дівчинки не торкалися землі. Але вона не стрибала, а, здавалося, просто висіла в повітрі. Я ошелешено роззявив рота.
– Та вона ж летить!
– Майже летить, – уточнив дідо. – Вона левітує. Однак та дівчинка не завжди могла себе контролювати, тому нам доводилося прив’язувати її мотузкою, щоби вона нікуди не залетіла!
Я прикипів поглядом до химерного лялькового обличчя дівчинки.
– Правда?
– Звісно, що правда, – різко кинув дід, зібрав фото і поклав інше, на якому був зображений худорлявий хлопець, що однією рукою піднімав величезний камінь.
– Віктор із сестрою були менш здібними, зате якими ж сильними вони були!
– Щось він не схожий на силача, – зауважив я, придивляючись до тоненьких хлопчачих рук.
– Слово честі, він був надзвичайно дужий. Якось я здумав помірятися з ним силою в руках, так він мені мало кисть не зламав!
Але найхимернішим фото було останнє. То була чиясь потилиця з намальованим на ній обличчям.
Я витріщився на те фото, а дідо Портман пояснив мені.
– Він мав два роти – бачиш? Один спереду, а другий ззаду. Через це він став таким великим та товстим!
– Але ж то несправжнє обличчя. Воно намальоване.
– Несправжня там фарба – це так. Бо те обличчя розмалювали для циркової вистави. Але кажу тобі: він і справді мав два роти. Ти що, мені не віриш?
Я на мить замислився, поглянувши на фотографії, а потім на обличчя дідуся – таке безхитрісне, таке щире. І справді – навіщо йому брехати мені?
– Я вірю тобі, – відказав я.
І я справді повірив йому – принаймні, на кілька років, хоча здебільшого тому, що хотів вірити, скажімо, як більшість дітлахів хочуть вірити у Санта-Клауса. Ми чіпляємося за наші казки доти, поки ціна цієї віри не стає надто високою. Для мене такою ціною став той день у другому класі, коли Робі Йєнсен підколов мене за обідом перед столиком, де сиділи дівчата, заявивши привселюдно, що я й досі вірю в казкових фей. Гадаю, до цієї ганьби спричинилося те, що я переповідав у школі історії свого діда, але в ту принизливу хвилину я страшенно злякався, що до мене приліпиться прізвисько Фея, бо для хлопця це мало ще й «голубий» підтекст. І через це я розсердився на свого діда.
А того дня зі школи мене забирав саме дідо Портман; він часто це робив, коли батько та мати були на роботі. Я всівся поруч із ним у пасажирське сидіння його старого «понтіака» і заявив, що більше не вірю в його казки.
– Які ще казки? – спитав він, уважно поглянувши на мене понад окулярів.
– Сам знаєш. Ну, оті історії. Про дітлахів і потвор.
На дідовому