Дім дивних дітей. Ренсом Ріґґз
Читать онлайн книгу.
зазнав короткого допиту – як дістався до будинку і хто мене туди відвів. Оскільки найлегший спосіб брехати – це замовчувати деталі, а не вигадувати їх, то цей екзамен я склав на «відмінно». Тому вельми доречно «забув» розказати про те, як Хробак із Діланом заманили мене в овечі кізяки, а самі накивали п’ятами за півмилі від кінцевого пункту нашого походу. Схоже, батьку сподобалося, що я встиг познайомитися з двома хлопцями мого віку; втім, наскільки я пам’ятаю, я забув сказати йому, що ті хлопці поставилися до мене відверто зневажливо.
– Ну, і як будинок?
– Руїна.
Батько поморщився.
– Що ж, давно твій дідо там не жив, еге ж?
– Та отож. Там давно ніхто не живе.
Татко закрив свій портативний комп’ютер – явна ознака того, що він хотів вислухати мене дуже уважно.
– Бачу, ти дуже розчарований.
– Та ото ж. Не думав я, що проїду тисячі миль для того, щоби знайти будинок, повний химерного мотлоху.
– І що ж ти збираєшся робити тепер?
– Пошукаю, з ким можна поговорити. Хтось має знати, що трапилося з дітьми, які там мешкали. За моїми прикидками дехто із тих дітей і досі має бути серед живих. Якщо не тут, то на Великій землі. Ну, в притулку для людей похилого віку чи типу того.
– Безсумнівно. Слушна думка. – Втім, його слова прозвучали якось непереконливо. Настала ніякова пауза, а потім батько додав: – Отже, побувавши тут, ти потроху розумієш, ким насправді був твій дідо?
Я замислився.
– Не знаю. Може, й так. Нічого особливого тут немає – острів як острів.
Батько кивнув.
– Та ото ж.
– А ти як?
– Я? – знизав він плечима. – Я вже давно кинув спроби зрозуміти свого батька.
– Шкода. І сумно. А хіба тобі було нецікаво?
– Було, зрозуміла річ. Але через деякий час стало нецікаво.
Я відчув, що розмова ось-ось піде в небажаному для мене напрямку, але наполягав.
– І чому?
– Якщо тебе не впускають, то врешті-решт ти припиняєш стукати у двері. Розумієш, про що я?
Батько вкрай рідко розмовляв зі мною отак. Можливо, то пиво подіяло чи те, що ми були далеко від дому, а може, він вирішив, що я вже достатньо дорослий, щоби вислухувати подібне. Та якою б не була причина, мені не хотілося, щоб він зупинявся.
– Але ж він був твоїм татком. Як ти міг кинути цікавитися його минулим?
– Та це не я кинув! – відказав він занадто голосно, майже скрикнув, а потім знітився, опустив очі й покрутив склянку з пивом. – Річ у тім… правда в тім, що твій дідо не знав, як бути батьком, не вмів, але однаково вважав, що мусить, бо ніхто з його братів та сестер не пережив ту війну. Та батьківство для нього полягало в тому, що його увесь час не було вдома – то він на полюванні, то у службовому відрядженні, то кудись завіється. Але навіть тоді, коли він був удома, виникало таке відчуття, що насправді його вдома немає.
– Це ти про Геловін, еге ж?
– Про який іще Геловін?
– Сам