.
Читать онлайн книгу.
імперією.
Молоді вояки-добровольці сколихнули Туричі і дуже хутко й легенько прихилили його до себе. Їхні запальні слова про Україну, про рідну мову і церкву нікого не залишали байдужим. У цій страшній війні, що втягнула у себе понад півтора мільярди людей, майже три чверті всього населення Земної кулі, по два боки фронту, в обох ворогуючих військово-політичних блоках не зі своєї волі опинилися і тисячі українців, які, за законами війни, змушені були вбивати одні одних. А січові стрільці закликали до єднання українців, до створення своєї держави. Вони співали українських пісень, відкривали у селах українські школи.
У Туричах приміщення школи ще ніколи не було. Його взялися будувати. Хлопці зорганізували толоку, і на неї прийшли всі – від малого до старого. Селяни привезли з лісу деревину, різали і стругали дошки, молоденькі січовики доставили звідкілясь червону черепицю на покриття школи, зо два десятки столів, зошити, ручки, підручники, вивісили над ганком жовто-блакитний прапор і навіть самі взялися навчати сільську дітвору українською мовою.
Та як тільки російська гвардія прорвала австро-угорсько-німецьку оборону і болотисті береги Стоходу поховали у «братській могилі» драговини тисячі солдат і офіцерів з обох боків, разом з австрійською армією відступили і січові стрільці. Припинила роботу школа, притихло, зачаїлося, насторожено поглядаючи з вікон, село. Воно добре пам’ятало, що чинило військо російського царя за першого приходу. Багато хто до цього часу так і не знав, що сталося з їхніми родичами, яких тоді евакуювали – куди їх відправили, чи колись ще повернуться вони додому і чи й живі досі? А що як тепер все повториться? Що як царські офіцери знову почнуть відправляти селян невідь-куди або пускати з димом їхні обійстя?
Цього разу генерал Брусилов не збирався відступати. Добре спланований наступ, названий пізніше Брусилівським проривом, обіцяв йому перемогу. Його солдати, що розташувалися у селі, насамперед зірвали жовто-блакитний прапор на школі, замінили його на російський з двоголовим орлом. Селяни ховали від них не тільки пожитки, але й доньок. Зрештою, цей живий скарб під час усіх на світі воєн ставав здобиччю голодних, загрубілих від кривавих побоїщ вояків. І ця не була винятком.
Марійці Лисюковій ще й шістнадцять не виповнилося. Красуня з пишною русявою косою і синіми, як льон, очима, сиділа на горищі й носа не сміла висунути. Батьки тільки ввечері приставляли до ляди драбину і дозволяли дівчині спускатися. А вранці – знову до схованки.
Того вечора вона спустилася, як завше, зайшла до хати. Тільки взяла ложку в руки, щоб повечеряти, а тут і непроханий гість на поріг – рукастий здоровило з порожньою пляшкою під пахвою. Побачив дівчину, п’яно гикнув від здивування, радісно засміявся, осліплений її юною вродою, хотів обняти. Злякана Марійка – з хати, він – за нею. А батько ззаду – заступом по голові. Той і звалився на землю, як лантух з половою. Вночі прийшов до тями, протверезів, пішов до своїх, заявив про ворожий замах