Загублений між війнами. Наталка Доляк
Читать онлайн книгу.
ним відчинялась хвіртка у замкненій брамі.
На території розташування окремих бригад п’ятнадцятого гренадерського тифліського полку та штабу військового корпусу повним ходом йшла робота з ретельного відбору волонтерів. Серед тих, хто хотів потрапити до незвіданої Африки, не усім щастило пройти прискіпливий контроль та медичний огляд. Багатьох відсіювали. Особливо прискіпливо ставились до тих, кому бракувало років. Адже рвались до бою переважно юнаки, в яких ще пух під носом не перетворився на жорстку щетину. Оці хлопчики – худі й сутулі – доводили, що їм вже тридцять років і що вони зрілі мужчини, на яких можна покластись у довготривалому бою.
– Документ, – не дивлячись на такого бравого солдата, що доріс хіба до плеча своєму батькові, вимагав вповноважений набирати добровольців.
У відповідь – невиразне мугикання.
– Р-ругом! – різко командував офіцер, і невдаха боєць, мов обпечений, обертався на сто вісімдесят.
– Крокм рш! – додавав офіцер, тамуючи напад сміху.
Забракований солдат підкорювався та відмірював парадним кроком відстань до брами. Мугикаючи прокльони, виходив за високий паркан, що огороджував частину, й, потрапивши на світську територію, похнюплений та незадоволений, знову приклеювався до пропагандистських плакатів, що розвішані були на тумбах та на стовпах. Декотрі горе-вояки, в яких серце близько, бо ж іще занадто юні, нишком плакали, втираючи зашмарканого носа рукавом, і грозили тим, хто не дав їм можливості офіційно стати волонтером, дістатись Африки самотужки.
– Пішки дійду, – мовив якийсь хлопчина з червоним від плачу носом.
Його почули старші й почали розмірковувати вголос, чи можна бодай гіпотетично до Чорного континенту дійти пішки.
– Нє, це справа провальна, – дійшли висновку, коли серед цих розумників знайшовся хтось аж надто розумний, котрий пояснив, що наші континенти відділяють один від одного моря і навіть океан.
Юрій Покос за віком проходив – йому виповнилось двадцять. За фізичними даними також підходив – широкоплечий, дужий, міцний.
– Хахол? – запитав круглолиций прапорщик, котрий записував прізвище хлопця у журнал. У цьому запитанні й у мелодиці проголошеного чулась, по-перше, нотка зверхності, а по-друге – південний акцент, такий знайомий Юрію.
– Українець, – відповів Покос і пропалив немолодого прапорщика іскристим поглядом.
– Ти ба?! Який гордий, – пхикнув прапорщик, але вже не з роздратуванням, а скоріше з повагою.
Попри те що до цього часу усіх таких, як Юрко, прапорщик записував у журналі хахлами, тепер вивів поштиво «укр» і після цих трьох літер поставив жирну крапку. Не наважився написати національність повністю – ану як начальству не сподобаються такі «вольності»?
– Рушницю Мосіна в руках тримав? – суворо питав кремезний вояк, тим часом дописуючи оте «укр».
Юрій не тримав у руках ніякої зброї – ні рушниць, ні пістолетів. Хіба сокиру, та чи ж це зброя?
–