Кашкєзін Єгор Іванович, тридцяти двох років, одружений, батько двох дітей, за неповних п’ять років дослужився до молодшого лейтенанта держбезпеки. Колись він, корінний москвич, собі й уявити не міг, що мешкатиме у забутому Богом селищі під Карагандою. Але партія сказала – треба, і він виконав наказ. Довелося приїхати в цей чорторий з дружиною-вчителькою. Тут народились діти, і вже не здавалась ця місцина чимсь нестерпним. І дружина перестала нарікати, що вони самі ніби ув’язнені, – звиклись. Та молодший лейтенант не покидав надії, що його таки помітять і переведуть поближче до тих залишених зненацька і таких манливих кінотеатрів, ресторанів та фешенебельних квартир.

      – Треба працювати на межі можливостей, – казав дружині і саме так працював.

      У селищі Долинка у звичайних дерев’яних будинках на три-чотири поверхи мешкали працівники табору та їхні родини. Жили таким собі звичайним життям, ті, хто день у день стояв на варті закону, хто трудився не покладаючи рук у різних відділах цієї розгалуженої структури. У КАРЛАЗІ існувало декілька відділів. Серед них культурно-виховний, котрим завідувала дружина Кашкєзіна, Любов Григорівна.

      Державою в державі КАРЛАГ прозвали не просто так. Тут функціонували своя пошта, свій телеграф, працівники відділу торгівлі узгоджували торгові поставки як до табору, так і з нього. Торгували усім, що виробляв чималий табірний комплекс. Вирувала робота й у відділах постачання, фінансовому та транспортному. Окрім вільнонайманих працівників та чекістів у тих відділах плідно трудились ув’язнені – кваліфіковані економісти, фінансисти і транспортники, без котрих цей складний механізм дав би збій. В’язні працювали з таким завзяттям, що Єгору Кашкєзіну прийшла майже геніальна думка. «Аби рухати цивілізацію, конче потрібні монахи, які не відволікалися б від суспільної роботи, а всю енергію