«Обгорнула мене самота,

      Як те море безкрає,

      І мій дух, мов вітрило, її

      Подих в себе вбирає.

      О, давно я знайомий, давно

      З опікункою тою!

      Увесь вік, чи в степах, чи з людьми,

      Я ходив самотою.

      Мов планета блудна, я лечу

      В таємничу безодню

      І один чую дотик іще —

      Дивну руку господню.

      Тихо скрізь, і замовкли уста,

      Запечатано слово,

      Тільки ти на дні серця мого

      Промовляєш, Єгово.

      Лиш тебе моє серце шука

      У тужливім пориві:

      Обізвися до мене ще раз,

      Як колись на Хориві!

      Ось я шлях довершив, що тоді

      Ти вказав мені, батьку,

      І знов сам перед тебе стаю,

      Як був сам на початку.

      Сорок літ я трудився, навчав,

      Весь заглиблений в тобі,

      Щоб з рабів тих зробили народ

      По твоїй уподобі.

      Сорок літ, мов коваль, я клепав

      Їх серця і сумління

      І до того дійшов, що уйшов

      Від їх кпин і каміння.

      Саме в пору, як нам би в землі

      Обітованій стати!..

      О всезнавче, чи знав ти вперед

      Про такі результати?

      І ворушиться в серці грижа⁴⁷:

      Може, я тому винен?

      Може, я заповіти твої

      Не справляв, як повинен?

      О Єгово, я слізно моливсь:

      Я слабий, я немова!

      Кому іншому дай сей страшний

      Маєстат⁴⁸ свого слова!

      І ось сумнів у душу мені

      Тисне жало студене…

      О всесильний, озвися, чи ти

      Задоволений з мене?»

      Так ідучи молився Мойсей

      У сердечному горі,—

      Та мовчала пустиня німа,

      Тихо моргали