Я (Романтика). Микола Хвильовий
Читать онлайн книгу.
купувати дешеві костюми.
– Розуміється, – каже Марфа Галактіонівна. – Це тільки наші дикуни не додумуються до цього.
– Невже ще не додумались? – дивиться на дружину поверх окулярів товариш Жан і поправляє жилет на своєму досить-таки надутому, наче незадоволеному, череві.
Марфа Галактіонівна не любить відповідати на такі запитання і тому, заплющивши очі, лягає на канапу. Тоді на вікно сідає якась птичка (зовсім як канарейка) і каже: «чирик-чирик». Тоді ж куховарка Явдоха щось наспівує в кухні, але наспівує вона якусь зовсім незрозумілу пісню: з одного боку нібито мажорну, а з другого – нечебто дражнить («У народі ходить звістка, що на все ще буде чистка… Ось, тоді моя рука РСІ й партейная КаКа»). І товаришка Галакта думає: «Як дивно! Як незрозуміле, що простий народ і досі чимсь незадоволений і досі ніяк не перейде на справжній мажор… Ех, проклятая спадщина царизму!»
Але Іван Іванович знову подивився на дружину поверх окулярів і, зиркнувши на кухонні двері, де порається Явдоха, запитує ледве чутним голосом:
– Ну, Галакточко… А… що там взагалі говорять про мене?
– Себто де говорять?
– Ну… взагалі. Так би мовити, і в партійних колах, і… взагалі де прийдеться.
Товаришка Галакта дивиться на товариша Жана матернім поглядом і каже:
– Що ж про тебе можуть говорити?… Говорять, що ти дуже гарний робітник і зразковий партієць.
Іван Іванович протирає руки, йде до радіорупора і ніжно гладить його своєю долонею: він цілком задоволений з цієї інформації. Головне, щоб не вийшло тих чи інших непорозумінь. Хіба він не готовий піти на смерть за свою партію і за будування соціалізму, скажім? Таким чином, товаришка Галакта зовсім не даремно прислухається до різних розмов, що в них так чи інакше може фігурувати його незаплямоване ім’я.
– Галакточко, – каже Іван Іванович, виймаючи з бокової кишені картку. – Здається, завтра вносити на «друга дітей»?
– Чого ти так поспішаєш! – каже Марфа Галактіонівна. – Це вже буде зверхакуратність. Люди іноді не вносять по п’ять місяців, а ти не даєш і місяцю пройти.
Іван Іванович задоволене посміхається.
– І прекрасно! – говорить він. – Треба бути зразком для інших і особливо для несвідомої позапартійної маси.
– Воно, звичайно, так! – говорить Марфа Галактіонівна. – Але все-таки образливо, що цього маленького геройства ніколи й ніхто не помітить і не поставить тобі на плюс.
Мій герой рішуче махає своєю білосніжною рукою.
– І не треба! – махає він своєю білосніжною рукою. – Боже борони! Я зовсім не хочу, щоб мої безкорисливі вчинки помічали плюсами… Саме так і треба нести знам’я комунізму!
Іван Іванович іде до вікна, розчиняє його і задумливими очима дивиться в даль. Він дивиться туди, де кінчається город, де починаються тихі поля і м’яко-бірюзове небо, де прекрасні горизонти тривожать душу тією легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрібнобуржуазного імпресіонізу, а