Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний
Читать онлайн книгу.
Чіпка в Бородая. Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує й розказує – як і що, й коли робити… Так же Чіпка нічого й знати не хоче! Хазяїн приказує: «Піди, Чіпко, загороду почисть». А Чіпка піде на тік, забереться в ожеред соломи та й давай з неї то верчики крутити, то хрести вив’язувати…
Раз якось розсердився господар, що не послухав Чіпка, – узяв його та й вибив. Розсердився й Чіпка… та трохи за малим не спалив хазяїна! Як не було в хаті нікого, він поліз у піч, витяг жару в покришку та й виніс у хлівець… Добре, що люди побачили – залили.
Прогнав його Бородай. Пішов додому Чіпка, насупившись, поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника… Мотря плаче, – вже не б’є, плаче… Страшно їй, щоб, бува, не позивав Бородай… Оришка вмовляє Чіпку, а Чіпка тільки понуро дивиться, мовчить, мов йому в рот води налито… Так і зостався дома зимувати.
На весну знову радиться Мотря з матір’ю.
– Наняти б Чіпку?
– То й найми.
Знову йде Мотря шукати хазяїна – і знову швидко вишукала. Дід Улас, вівчар, що пас громадську отару, зашукував хлопців у поміч.
Дід Улас – сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий, немощний, та ще захорував до того, – так його й витурили з двору, щоб не переводив даремно панського хліба… Ледве виліз Улас за ворота, та й загадався… «Куди його?!»
До роду – близького нікого, а далекий – у панській роботі… Прийшлося Уласові – хоч під греблю! Та вже громада зжалилась: вибудувала йому землянку в царині та й наставила чабаном.
До його ото став Чіпка підпасачем. І – диво! згодився відразу… Робота прийшлася йому по душі.
Устане він рано, ще до сонця, набере хліба в торбу, візьме малахай, що дід дав завертати овець, та й іде в царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара. Приходить. У діда все ще позапирано. Тільки Лиско лежить коло дверей, простягти передні лапи, положивши на них голову… Дріма ранком.
– Лиско! – гука Чіпка.
Лиско підведе, нехотя, голову, подивиться на Чіпку – і знову кладе її на ноги, позіхнувши на все горло… Тобто: «Рано, хлопче, ходиш: ще дід спить!»
Сіда Чіпка коло землянки, виймає черствий хліб з торбини, починає снідати. Тим часом люди зганяють овець до царини. І розійдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю.
Ось приходить і другий підпасач – Грицько, Чупрунів син, хлопчик однакових з Чіпкою літ, та не кращих, видно, й достатків… На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, да ще й порвана; штаненята – саме гноття висить на очкурі – позасукувані аж за коліна.
Грицько – козачий син, сирота. Після смерті батька та матері (вони під холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекій родичці – вдові Вовчисі; а як піднявся хлопець на ноги, то дід узяв його до себе в поміч коло отари.
Сіда й Грицько коло Чіпки, розв’язує свою торбу, виймає з неї сухарі – чорні, як земля, і снідають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись словом…
От рипнули двері – показався дід на порозі.
– Уже