Ти крикнула до мене: «Кров і смерть!»

      Того тобі довіку не забуду.

      Я не тобі те крикнула, Гелено.

      Була я в той час новонарожденна

      і криком болю світ новий стрічала.

      Я бачила: Паріс на нас не глянув,

      устами тільки привітав троянців.

      Я бачила, як на його думки

      сандалія червона наступила.

      Я крикнула: «Несіть ячмінь і сіль,-

      за жрицею рокована йде жертва!»

      Розвіяв вітер золотеє пасмо

      твого волосся. «Мчить Арес неситий

      на поводі Кіпрідинім, як огир

      в палу жаги. Готуйте гекатомбу!» —

      волала я і бачила: на морі

      вже чорні кораблі багряну хвилю

      стернами різали, вітрила рвались…

      На шоломах у вояків ахейських

      тряслися грізно гриви…

      Ти безумна!

      Хіба в той день ахейці приплили?

      Ми ж більше року прожили спокійно!

      Я бачила в той день ахейське військо.

      Тепер я бачу: Менелай бере

      тебе за руку…

      Геть від мене, люта!

      Неправда то! неправда! І ніколи

      того не буде! Краще розіб'юся,

      упавши з вежі на каміння гостре!

      Твій чоловік бере тебе за руку,

      і, ледве взяв, вже ти його ведеш.

      Ти попереду, він іде позаду —

      Чужі моря, чужі краї минає

      ваш корабель, несучи вас додому…

      Огні погасли на руїнах Трої,

      і дим від Іліона в небі зник…

      А ти сидиш на троні, ти цариця,

      прядеш собі на золотій кужілці

      пурпурну вовну, і червона нитка

      все точиться, все точиться…

      Неправда!

      О, богорівна! О, непереможна!

      Епіметея дочко!

      Що се знов?

      Яке нове безумство? Як ти смієш

      казать мені «Епіметея дочко»?

      Був Прометей і був Епіметей,

      одного батька-матері синове.

      Життя й вогонь дав людям Прометей

      і знав, що муки ждуть його за теє,

      провидець мук не відвернув від себе,-

      з усіх синів праматері Землі

      його найгірше покарала Мойра.

      Епіметей не знав нічого. Завжди

      у нього думка доганяла вчинок.

      Він взяв собі за жінку ту Пандору,

      що смерть і горе людям дарувала,

      і був щасливий з нею, і довіку

      ніхто його нещасним не назвав.

      Одного батька й матері синове,

      титани зроду не були братами,

      а ти хотіла, щоб тебе Кассандра

      сестрою називала! Ні, Гелено,

      неправди