Сім струн я торкаю, струна по струні,

      Нехай мої струни лунають,

      Нехай мої співи літають

      По рідній коханій моїй стороні.

      І, може, де кобза найдеться,

      Що гучно на струни озветься,

      На струни, на співи мої негучні.

      І, може, заграє та кобза вільніше,

      Ніж тихії струни мої.

      І вільнії гуки її

      Знайдуть послухання у світі пильніше;

      І буде та кобза — гучна,

      Та тільки не може вона

      Лунати від струн моїх тихих щиріше.

      Зорі, очі весняної ночі!

      Зорі, темряви погляди ясні!

      То лагідні, як очі дівочі,

      То палкії, мов світла прекрасні.

      Одна зірка палає, мов пломінь,

      Білі хмари круг неї, мов гори,

      Не до нас посила вона промінь,

      Вона дивиться в інші простори…

      Інша зіронька личко ховає

      В покривало прозореє срібне,

      Соромливо на діл поглядає,

      Сипле блідеє проміння дрібне.

      Ти, прекрасна вечірняя зоре!

      Урочисто й лагідно ти сяєш,

      Ти на людське не дивишся горе,

      Тільки щастя й кохання ти знаєш.

      Як горить і мигтить інша зірка!

      Сріблом міниться іскра чудесна…

      Он зоря покотилась, — то гірка

      Докотилась сльозина небесна.

      Так, сльозина то впала. То плаче

      Небо зорями-слізьми над нами.

      Як тремтить теє світло! Неначе

      Промовля до нас небо вогнями.

      Горда, ясна, огнистая мова!

      Ллється промінням річ та велична!

      Та ми прагнем лиш людського слова,

      І німа для нас книга одвічна…

      Єсть у мене одна

      Розпачлива, сумна,

      Одинокая зірка ясная;

      Сеї ж ночі дарма

      її кличу, — нема!

      Я стою у журбі самотная.

      І шукаю вгорі

      Я тієї зорі:

      «Ох, зійди, моя зірко лагідна!»

      Але зорі мені

      Шлють проміння сумні:

      «Не шукай її, дівчино бідна!»

      Моя люба зоря ронить в серце мені,

      Наче сльози, проміння тремтяче,

      Рвуть серденько моє ті проміння страшні.

      Ох, чого моя зіронька плаче!