Романом Віктюком уже давно завойована слава найскандальнішого, епатажного і безстрашного режисера. Про його спектаклі, як і про нього самого – мандрівного генія і світського лева, – сказано й написано стільки, що здається, до цього вже нічого додати. Але цей «порушник громадського спокою» й донині є не лише «найсолодшою мішенню для сарказму критиків», але й «найбажанішою здобиччю для всюдисущих “акул пера”». Журналісти дотепер намагаються з'ясувати, який же він насправді – цей театральний хуліган Роман Віктюк? У які ігри на сцені й у житті він грає? Сам режисер думає, що намагатися «визначати такі речі безглуздо»: «Наша душа подорожує в різних утіленнях, і осмислити себе в кожному з них неможливо. Я – Скорпіон і Пацюк, виходить, на мені печатка сили і лідерства. Хочу я чи ні – позбутися цього не можу. Лідером я був з дитинства, що проминуло у львівському дворі, де я навчився розуміти ідиш, говорив польською мовою, українською». Іноді Віктюк говорить про те, що він так і залишився дитиною – маленьким хлопчиком, якому дуже хотілося навчитися літати, як птахи. У дитинстві, наслідуючи їх, він не раз намагався злетіти в небо. «…Я прив'язував до рук два віники, залазив на високе дерево і стрибав, намагаючись злетіти, але завжди невдало, – розповідає режисер. – Такими дітьми залишаються ті, хто покликаний служити театру і мистецтву. Я думаю, що театр почався тоді, коли людина, побачивши вогонь багаття і політ птахів,