Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
чергування міліції…
Молодший «Б»-клас вервечкою потягнувся сходами вгору; погляд математички спинився на Лідці:
– Сотова… принеси, будь ласка, крейди з підсобки, а то в цивільній обороні й вічно не вистачає. Тільки швидко – одна нога тут…
– Ага, – сказала Ліда. – Зараз.
І попливла проти течії – й однокласники вгору, сама вона – вниз. На другий поверх, по навоскованому паркету праворуч, коридором прямо – туди, де вчительська, комірчина й Музей.
Звична метушня проганяла страх. Учителі поводилися так, ніби нічого не відбувалося; знайомі стіни ніби говорили: нічого з тобою не станеться, нічого з тобою статися не може. Світ непохитний, якщо дорослі спокійні…
Вона перевела дух і натужно всміхнулася сама собі.
Славко Зарудний стояв у дверях Музею. По-хазяйськи крутив на пальці ключ. Побачивши Лідку, по-справжньому зрадів, навіть, здається, почервонів:
– Відмінили?!
– По крейду послали, – сказала Ліда, відводячи погляд. Славко скис. Йому було вже майже сімнадцять років, але почуття свої приховувати він так і не навчився.
– Ти слухай, мала… Може, після уроків?
– Після уроків по мене батько заїде, – Ліда зрозуміла, що їй шкода ображати Славка. Що Славко хороший хлопець, за ним упадають щонайменше троє дівчат, і будь-яка з них на Лідчиному місці відклала б математику на потім.
– А що ти мені хотів показати? – спитала вона буденно. – Може, хвилини вистачить?
– Хвилини?! – обурився Славко.
Музей остогид Лідці ще в другому класі. Запилену експозицію вона знала назубок – звичайно, тільки ту її частину, яка була відкрита для відвідувань. Казали, що в закритій частині музею, куди пускають лише вчителів і випускників, уже три роки зберігають справжню мумію, засмолений труп людини, яка не добігла свого часу до Воріт; зазвичай тіла загиблих перетворюються на попіл, але археологи (або звичайні будівельники) часом знаходять у завалах такі от засмолені тіла. І лише фахівець може визначити, чи жила людина десять циклів тому – чи твої батьки були з нею знайомі ще в минулому циклі…
Лідка не любила й боялася про це думати.
– Чекай, Зарудний.
Вона увійшла в підсобку. Взяла три шматочки крейди – червоний, синій, білий. Загорнула в папірець; вона терпіти не могла, коли руки пахнуть крейдою, і тому не любила відповідати біля дошки.
Славко чекав біля входу в музей:
– Слухай, мала, гаразд, хоч на хвилину зайди…
Лідка зупинилася. Зважила в руці свою крейду й вирішила, що коли затриматися, а потім швидко-швидко вибігти сходами, то за часом вийде те саме, якби вона просто підіймалася непоспіхом.
Славко відступив у глибину, запрошуючи; Лідка увійшла. Славко відразу ж замкнув двері на ключ.
– Ти це для чого? – здивувалася Лідка.
– Технічка лається, коли відчинено. Тут же режим…
Лідка поставила портфель, зверху поклала згорток із крейдою:
– Ну, показуй, що хотів.
Вікон у Музеї не було. На їхньому місці тяглося кольорове панно з електричною підсвіткою – стародавнє місто із