Вступ до психоаналізу. Зиґмунд Фройд
Читать онлайн книгу.
розсердиться, а потім як нагримає на мене: «Кладіть край своїм допитам, бо інакше мені терпець урветься! Своїми підозрами ви мені всю кар’єру зіпсуєте. Я просто сказав “гімно літа” замість “многі літа”, бо в цій самій фразі я вже двічі вимовляв склад “мно” після “гі”. Це те, що Мерінґер називає відлунням, і нема чого тут шукати ще якихось тлумачень. Ви зрозуміли мене? Годі вже». Гм, досить несподівана реакція, справді завзяте спростування. Бачу, що з молодика вже нічого не витягнеш, а потай собі думаю, що сам він аж надміру зацікавлений у тому, щоб його мовній похибці не приписали жодного сенсу. Вам, певне, видається, що молодик не має слушності, так грубо реагуючи на суто теоретичне дослідження, але зрештою, подумаєте ви, кому ж, як не йому, знати, що він хотів сказати, а що ні.
Невже й справді він повинен знати? На це запитання ще треба відповісти.
Тепер вам здається, ніби ви вже зловили мене за руку. «Так ось яка ваша техніка», – чую я ваші голоси. Коли людина, що схибила словом, дає пояснення, які вам підходять, ви проголошуєте її остаточним і незаперечним авторитетом: «Він сам так сказав!» Та коли її слова не пасують до вашого краму, тоді ви проголошуєте, ніби вони нічого не варті, ніби їм не слід вірити.
Здається, все й справді так. Але я можу вказати вам на ще один приклад такої страхітливої поведінки. Коли обвинувачений зізнається на суді в скоєних злочинах, суддя вірить йому, а коли заперечує свої злочини, суддя не вірить йому. Якби все відбувалось інакше, не було б ніякого судочинства, тож попри помилки, які вряди-годи трапляються, ви змушені визнати, що система загалом працює добре.
А що, коли ви суддя, а той, хто сподіяв мовну похибку, ваш обвинувачений? А далі з’ясуймо: йдеться про мовну похибку чи переступ?
Можливо, нам не треба відкидати й цього порівняння. Але погляньте, яких відмінних поглядів ми доходимо, заглиблюючись у, здавалося б, таку безневинну проблему хибних дій, і ми досі анітрохи не знаємо, як можна їх примирити. Я пропоную вам тимчасовий компроміс на основі порівняння з суддею та обвинуваченим. Ви, певне, скажете мені, що сенс похибки не лишає жодного сумніву, коли аналізований тлумачить його сам. Я на те відповім: коли аналізований відмовляється бодай щось повідомити і так само, звичайно, коли він відсутній і не може нічого розказати, прямих доказів, що сенс саме такий і такий, здобути не можна. Отже, як і в судочинстві, ми змушені звернутися до непрямих доказів, спираючись на які, дійдемо більш-менш близьких до правди висновків. Із суто практичних міркувань суд проголошує когось винним у скоєному злочині й на підставі лише непрямих доказів. Для нас такої необхідності нема, але ніхто й не змушує нас відмовлятися від використання непрямих доказів. Хибно було б вважати, ніби наука складається лише з незаперечно доведених тез, і вимагати цього від неї ми не маємо права. Таку вимогу підносять ті, хто прагне схилятись перед авторитетом, хто відчуває потребу замінити свій релігійний катехізис якимсь іншим, нехай навіть і науковим. Але наука