Дракон з Перкалабу. Марiанна Гончарова
Читать онлайн книгу.
Вона запропонувала, підемо, каже, познайомимось. За двісті рублів. І ми пішли. І, звичайно, Ліля спочатку показала, як ложки тримає на собі, потім стала нас лапками м’якенькими, в подушечках і ямочках обмацувати, знайшла у гнучкої, в’юнкої Владки остеохондроз, якого в неї зроду-звіку не було, а мені – в той час мене з відомих причин постійно нудило і я була зеленуватого кольору – мені Ліля ніжно-інтимно прошепотіла:
– Е-е-е-е, матінко, так у тебе невеликий гастритик…
Через п’ять місяців, коли цей «гастритик» народився і Владка стала її, нашого «гастритика», хрещеною, Ліля вже була на піку популярності – пожадливий до одкровення народ вторував до її оселі широченну стежину. І Ліля, котра все ніяк не могла повірити в таку дурість всенародну і у свою вдачу, вже на широку ногу і від усієї душі ставила всім діагнози. Мені шкода, що Владка не бачила, як Ліля брала участь у новітньому телевізійному шоу «Битва екстрасенсів». Ну чиста Солоха. Дебела, з декольте, довгими мерехтливими нігтями, волохатими накладними віями, нахабна, самовпевнена. І пустолоба. Її прогнали просто з першої ж програми, бо вона торочила таке, що ні пришити, ні прилатати. І взагалі, із самого початку нікому не дала й рота розкрити, всіх повчала і верховодила в прямому ефірі, без угаву перебивала і шпетила учасників, дістала всіх так, що ведучий, відомий актор, забився кудись у темний закапелок студії і висунув умову, що не вийде, що або він, або вона. Її випхали, але вона страшенно сварилася просто в камеру, заїдалася зі всіма там дівчатами – помічниками й асистентами, псячилась з іншими такими ж неврівноваженими фахівцями з приклеювання столового приладдя на живіт, а там були дядьки і міцніші, свердла «Бош» та шурупокрути «Макіта» собі на груди ліпили. Так Ліля погрожувала всім і обіцяла повернутися. Наче Карлсон.
Що ж, і такі екстрасенси бувають.
А бувають – зовсім навпаки.
Ось, дивіться – у нас в Карпатах є особливі старі люди – їх називають мольфари – вони хмари вміють розганяти, худобу на ноги підіймати, людей лікувати… Це не ті, так звані медіуми та знатниці, яскраво нафарбовані, виряджені, насуплені всілякі Лілі в чорних летючих довгих шифонових строях на огрядних формах, або величні хвалькуваті красномовні дядьки з висіченими ніби сокирою фізіями і маленькими шахраюватими оченятами, авантюристи, чиї фотографії ми часто бачимо в рекламних розділах газет і журналів та в численних телешоу. Фокусники і престидижитатори, як та давня моя знайома Федя, чи то пак «матінка Федосія», просторікують, у кришталеві кулі вдивляються і майбутнє пророкують, скидаючи все і вся докупи – карму і чакри, поля й хвилі, зілля і змови – артисти! – часто й не розуміючи, чого торкаються, з якими небезпечними силами змагаються, завдаючи шкоди й собі, і людям…
Ні. Мольфари якраз навпаки – пустельники. Їх дуже мало і з кожним роком залишається все менше. Справжні мольфари – ґречні, неговіркі, самотні. А з вигляду – звичайні люди похилого віку. Дідусі. Старці. Рідше –