Біла принцеса. Філіппа Ґреґорі
Читать онлайн книгу.
Велсі, а потім прийшла до Лондона, – вона йшла за ними, але не завдяки чарам, а через бруд, який вони залишали за собою, і через тих жінок, яких вони зґвалтували, коли проходили, – нещасні душі. Це злочинне військо Генриха принесло сюди хворобу, хоч усі вважають: це знак того, що Бог проти нього.
– Але можливо, це те й те? – запитала я. – І хвороба, і знак?
– Немає сумніву, це обидві причини, – сказала вона. – Вони повідомляють про те, що король, чиє правління почалося з поту, муситиме тяжко трудитися, щоб утриматися на троні. Ця хвороба вбиває його друзів та прихильників, так ніби це зброя, спрямована проти нього й проти них. У своєму тріумфі він втрачає більше союзників, аніж будь-коли гинуло на полях битви. Це було б смішно, якби не було так сумно.
– А що це означає для нас? – запитала я.
Вона подивилася вгору за течією, ніби сама річка мали принести відповідь до моїх ніг, які метлялися над нею.
– Я поки що не знаю, – замислено промовила вона. – Не можу сказати. Але якщо він сам захворіє й помре, то люди скажуть, що це здійснився Божий суд над узурпатором, і захочуть посадити на трон спадкоємця Йорків.
– А чи маємо ми його? – запитала я голосом, ледве чутним через плюскіт води. – Наступника престолу з роду Йорків?
– Звичайно, маємо: Едварда Ворікського.
Я завагалася.
– А чи маємо ми іншого? Ще ближчого?
Досі дивлячись убік від мене, вона ледь помітно кивнула.
– Мого маленького брата Ричарда?
Вона знову кивнула, ніби боялася доручити свої слова вітру.
Я набрала повні груди повітря.
– А він у безпеці, мамо? Ти в цьому певна? Він живий? В Англії?
Вона похитала головою.
– Я не мала про нього жодних новин. Я не можу нічого сказати напевно, а тим більше тобі. Ми повинні молитися за двох синів династії Йорків, принца Едварда й принца Ричарда, як утрачених хлопців, аж поки хтось нам не повідомить, що сталося з ними. – Вона всміхнулася мені. – І краще я тобі не говоритиму, чого я сподіваюся, – лагідно сказала вона. – Але хто може сказати, що принесе нам майбутнє, якщо Генрих Тюдор помре?
– А ти цього хочеш? – прошепотіла я. – Хочеш, аби він помер від хвороби, яку привіз із собою?
Вона відвернулася, ніби хотіла послухати річку.
– Якщо він убив мого сина, то накликав на себе прокляття, – категорично сказала вона. – Ти прокляла вбивцю наших хлопців разом зі мною, пам’ятаєш? Ми попросили Мелюзину, божественну покровительку родини моєї матері, помститися за нас. Ти пам’ятаєш, що ми сказали?
– Точних слів я не пам’ятаю. Але ту ніч я не забула.
То була ніч, коли моя мати і я, ув’язнені у святилищі, мало не збожеволіли від горя й страху, коли мій дядько Ричард прийшов і повідомив їй, що обидва її сини, Едвард і Ричард, мої улюблені маленькі брати, зникли зі своїх кімнат у Тауері. То була ніч, коли моя мати і я написали прокляття на аркуші паперу, згорнули його в паперового човника, підпалили й дивилися, як він горів, пливучи вниз за течією.
– Я