Невдовзі пішли розмови по селу про те, що радіо передавало. А передавало воно про бої на Дніпрі. Не дуже вірили чужим переказам, щодня перепитували в діда Сави та Кирила, який, незважаючи на вік, ще ходив на роботу. До того, що чули, додавали свої думки і переказували іншим. Тому й виходило, що про бої, почуті по радіо, говорили всі, але по-різному. Часто сперечалися, доводячи свою правду. Серед різних новин жінки на вухо одна одній передавали й таке: «Якась партизанка народила в селі нагуляну від Тимохи дитину і залишила її Тоні. Надумала собі, що вона в нього одна така красива. Нехай няньчить, раз не чуже їй те дитятко, бо тій партизанці ніколи, треба за Тимохою поспішати». Антоніна спочатку не звертала уваги, а потім прийшла до Горпини Петрівни зовсім з поганим настроєм.

      – Ну де оті розмови взялися? Може, воно так і є? Тимофій же сам просив вас забрати оту Надю і допомогти. Тож виходить, що він її давно знав? А я у свою хату пустила, дитину своїм молоком годую, – ледь сльози стримувала.

      – О, наслухалася! – скривилася Горпина. – Щоб їм язики повсихали! Їх ніяка війна від розмов не спинить. Ти для чого всю оцю нечисть збираєш? Дорогою вони познайомилися. А тут мало не забув про неї, бо то Тимошку носив та всім показував, то розписувався з тобою. Ще скажи, що він гуляка. По доброті своїй не міг відвернутися від людини, яка в горі, такий він є. А з Надею це так і було. Ти сама чула, про що вона марила, – заспокоїла її. – Збиралася застрелитися! Подумати тільки!

      – Вибачте мене, нерозумну, кров у голову вдарила від дурних розмов. – Тоня аж почервоніла від сорому. – Все було так добре, і я така щаслива, а тут ця Надя… І де вона на мою голову взялася? Правда чи ні, а ті розмови так прилипнути можуть, що й за все життя не відмиєшся.

      – Усе минеться, тільки здається мені, що хтось воювати з нами став. І знову я грішу на Лисавету, але тепер вона не сама, знайшла собі помічниць – матерів отих молодчиків, що біля начальника труться, зараз це ціла компанія. Коли два роки всі голови гнули перед окупантами, не до вигадок було, а тепер швидко взялися за старе діло. Але й то нічого, прийде коза до воза, – посміхалася Горпина, – подітися їй нікуди, в ноги падатиме. – Здається, вона була задоволена. – Нехай поговорить, а живіт з кожним днем підпирає все більше. Ось тоді я своє слово і скажу, – примруживши очі, тішилася надуманим. – А ти йди додому та живи спокійно, було б від чого плакати. За чужу дитинку Божа подяка сама в хату прийде.

      – Ага, вас послухаєш, то можна одразу в монашки йти.

      – Для чого? Ти тут спробуй до Бога наближатися