Спалені мрії. Ганна Ткаченко
Читать онлайн книгу.
мене щось приховує? – блиснула в напівтемряві глибоко запалими очима. – Побійся Бога, у нас з тобою кров одна! – благала, відчуваючи щось недобре.
Мар’яна сто разів обдумувала цю розмову, а коли настав час, не знала, з чого й починати.
– Мужайся, сестричко, ти в нас, як ніхто інший, тверда характером, – обняла її за плечі. – Війна була поряд з нами. Раніше не повертався язик сказати правду, яку партизани в село принесли, – відчувала, як почало трястися тіло Уляни, бачила, як забігали її очі, затремтіли руки. – Кріпися, дорогенька, мені теж важко повідомити тобі… – язик не слухався, потім і зовсім затерп. – Немає твоєї Валі, – коли проказала, здалося, що з її губ злетіла сама смерть.
Почувши, бліда Уляна посунулася на лавку. Тепер від її твердості нічого не лишилося. Усі намагалися втішати, але, здається, вона нікого не чула. Обличчя зливалося з білою стіною, хололи не тільки руки, а й усе тіло.
– Дайте їй крапель яких-небудь, – налякалася Мар’яна, – дайте швидше, – дивилася на Горпину. – Невже помирає? Ой, лишенько яке в нашу хату зайшло! – причитала, не відходячи.
– Зачекай, Уляно, зачекай. – Горпина вже шаруділа у своїй торбині, шукаючи флягу. – Для хворих партизани давали німецький трофейний спирт, потім я і нашим його розбавляла, – хотілося їй пояснити. – Випий, нехай серце відпустить. – Булькнула у кухля та простягла його.
– Нічого не питиму, кажіть далі, – ледь ворушила Уляна посинілими губами.
Потім посунулася з лавки та впала на коліна перед образами.
– Ідіть усі в іншу кімнату, швидко туди! – наказала Мар’яна дітям, аби вони не налякалися. Сама знову підійшла до сестри.
– Хочу знати все від початку й до кінця. – Уляна благала мов із того світу. – Я витримаю, – зігнулася в поклоні до самої долівки.
– Може, іншим разом або завтра. – Зустрівшись з її поглядом, Мар’яна замовкла, лише згодом знову почала, затинаючись: – Ще Тимоха розказував, як німці спалили всю вулицю, де жила Валя зі свекрухою, та й не тільки їхню. Людей зігнали в колгоспну клуню і… зав’язали двері, – останні слова вона прошепотіла, не маючи сили вимовити голосніше.
Уляна зойкнула і простягла до ікон свої руки:
– За що?… За що ти, Господи, так над моєю дитиною?… Та чим же ми так розгнівали тебе?
Не знайшовши і там відповіді, заголосила так, що аж стіни здригнулися. Її ніхто не наважувався спиняти, даючи матері виплакати страшний біль. Коли крик почав стихати, вона сама витерла мокре обличчя і звернулася до Мар’яни:
– Розкажи ще раз, я про дитину нічого не чула.
Перелякана Мар’яна, поглянувши на Горпину Петрівну, лише похитала головою.
– Мабуть, я продовжу, їй така розповідь не під силу, – наважилася Горпина. – А ти не помреш? – Придивлялася до її обличчя. І лише коли Уляна захитала головою, стала говорити далі: – Мучениця твоя Валя, а з нею і дитинка – янголятко маленьке. Німці всіх дітей відбирали і на очах батьків розстрілювали, багатьох у колодязь кидали. Твоя