Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі. Віктор Франкл
Читать онлайн книгу.
із перших п’яти рядів, просто щоб покарати тих, які вважали себе розумниками. Усі протести й прохання вщухали після кількох влучних ударів, й обрані жертви бігли на призначене місце без криків і спонукань.
Однак, поки мій капо відчував потребу виливати свою душу, зі мною цього не траплялося. Я мав забезпечене почесне місце біля нього. Була й інша перевага. Як майже всі товариші по табору, я потерпав від набряків. Мої ноги так розпухли і шкіра на них напнулася так туго, що я заледве згинав коліна. Я не міг шнурувати черевиків, щоб вони налізали на мої набряклі ноги. Для шкарпеток місця не залишалося, навіть якби я їх мав. Отож мої напівбосі ноги завжди намокали, а в черевики набивалося повно снігу. Це, звісно, викликало задубіння й обмороження. Кожен крок перетворювався на справжні тортури. Під час переходів засніженими полями наше взуття вкривалося грудками льоду. Знову й знову люди підсковзувалися, і ті, що йшли за ними, падали на них. Колона затримувалася, але не надовго. Один з охоронців негайно вживав заходів і, працюючи прикладом, змушував людей швидко підніматися. Що ближче до початку колони ви йшли, тим менше доводилося зупинятися й надолужувати згаяний час, біжучи на болючих ногах. Мені дуже поталанило, що я став особистим лікарем Його Ясновельможності Капо й неквапливо крокував у перших рядах.
Я міг бути впевненим у додатковій платі за мої послуги: якщо на обід давали суп, коли надходила моя черга отримати порцію, капо сягав черпаком дна каструлі й виловлював кілька горошин. Цей чоловік, у минулому військовий офіцер, навіть наважився шепнути бригадиру, з яким я конфліктував, що знає мене як надзвичайно старанного робітника. Це не покращило ситуації, але він усе одно врятував моє життя (один із багатьох випадків, коли його треба було рятувати). Наступного дня після конфлікту з бригадиром він засунув мене в іншу робочу партію.
Були бригадири, які жаліли нас і робили все залежне від них, щоб хоча б трохи полегшити наше становище. Та навіть вони безперервно нагадували нам, що звичайний працівник робить у кілька разів більше і за менший час. Але вони знали, що звичайний працівник не виживе, отримуючи щодня 300 грамів хліба (теоретично; насправді ми часто отримували менше) і 0,8 літра рідкого супу; що звичайний працівник не перебуває у такій душевній напрузі, як ми, не отримуючи звісток від рідних, які були відіслані до інших таборів або одразу до газових камер; що нормальному працівнику повсякчас, щодня й щогодини, не загрожує смерть. Одного разу я навіть зважився сказати доброму бригадиру: «Якби ви навчилися в мене робити операції на мозку так само швидко, як я навчився будувати дороги, я відчув би до вас величезну повагу». І він вишкірився.
Апатія, основний симптом другої фази, була необхідним механізмом самозахисту. Реальність зблякла, і всі зусилля й емоції зосередилися на одному завданні: зберегти власне життя і життя свого товариша. Зазвичай, коли ув’язнених вели увечері з роботи до табору, можна було почути полегшене зітхання і слова: «Гаразд, ще один день минув».
Можна