Шоколад. Джоан Гаррис
Читать онлайн книгу.
завсідників нью-йоркських барів залізли на табурети біля прилавка. Анук п’є шоколад зі збитими вершками й шоколадною стружкою, я – гарячий, чорний, міцніший, ніж навіть еспресо. З наших чашок піднімається ароматний димок, ми з насолодою приплющуємо очі й бачимо, як вони заходять – по двоє, по троє, по десять людей одразу. Посміхаючись, вони розсідаються поруч із нами, вираз суворої безпристрасності стирається з їхніх облич, вони світяться гостинністю й радістю. Я стрепенулася, розплющила очі. Анук стоїть біля дверей. На мить мені здалося, начебто я бачу Пантуфля в неї на плечі, він ворушить вусами. Світло в неї за спиною немов пом’якшало, потеплішало. Сяє спокусливо, манить.
Я зіскочила з табурета.
– Не треба, прошу тебе.
Вона загадково дивиться на мене.
– Я лише намагаюся допомогти…
– Прошу тебе.
З непохитною впертістю вона витримала мій погляд. Ми обидві у владі чарів, що огортають нас золотавим серпанком. Це ж так просто, легше легкого, промовляють її очі, і я бачу, як невидимі пальці, немов беззвучні голоси, закликають відвідувачів…
– Не можна. Так не годиться, – намагаюся пояснити я їй. Ми порушуємо місцеві традиції. Ставимо себе поза суспільством. Нам не варто виділятися, якщо хочемо залишитися тут. Пантуфль – розпливчастий вусатий силует на тлі золотавих тіней – з німим благанням волає до мене. Я замружуюся, щоб сховатися від нього, а коли знову розплющую очі, його вже немає.
– Нічого страшного не відбувається, – твердо кажу я Анук. – У нас усе буде добре. Почекаємо ще трохи. Час у нас є.
І нарешті, о пів на першу, наше терпіння винагороджується першим відвідувачем. Анук перша помітила його – maman! – але я вже на ногах. Це Рейно. Одна долоня затуляє голову від крапель, що падають із навісу, друга нерішуче береться за дверну ручку. Його бліде обличчя дихає спокоєм, однак в очах щось мерехтить – таємне задоволення. Я здогадуюся, що він прийшов не за солодощами. Дзенькнув дзвіночок. Він переступив поріг, але до прилавка не йде. Залишився стояти у дверях. Під поривами вітру поли його сутани влетіли до крамнички, немов крила чорного птаха.
– Месьє? – Він з підозрою дивиться на червоні стрічки. – Чим можу служити? Повірте, я знаю, що вам потрібно, – добродушно-жартівливим тоном я за звичкою кидаю стандартні фрази, з яких звичайно починаю розмову з покупцями, але цього разу я брешу. Мені невідомі смаки цієї людини. Він для мене – загадка, темний людиноподібний пролом у повітрі. Я не знаходжу з ним спільної мови, моя посмішка розбивається об нього, як хвиля об камінь. Він зміряв мене презирливим поглядом.
– Сумніваюся, – каже він тихо, вкрадливо, як і личить священикові, але в його голосі я чую ворожість. Мені одразу згадалися слова Арманди Вуазен: «Я чула, наш m’sieur le curé уже ополчився проти тебе». Цікаво, чому? Інстинктивна недовіра до безбожників? Або, може, щось іще? Потай під прилавком я склала вилами пальці, захищаючись від нього.
– Узагалі-то я не очікував, що ви будете працювати сьогодні. – Тепер, коли він думає, що розгадав нас, упевненіший в собі. Його