Відьмак. Останнє бажання. Анджей Сапковський
Читать онлайн книгу.
Ґеральт розплющив очі, пісок у клепсидрі пересипався вже до кінця, і це означало, що летаргія була навіть довшою, ніж належало. Нашорошив вуха й нічого не почув. Його почуття вже нормалізувалися. Він узяв у руку меча, провів долонею по кришці саркофагу, пробубонівши формулу, після чого легенько, на півпальця, відсунув плиту.
Тиша.
Він відсунув покришку більше, сів, тримаючи зброю напоготові й вистромивши голову над саркофагом. У крипті було темно, але відьмак знав, що надворі – розвиднюється. Він викресав вогонь, запалив мініатюрний каганець й підняв його, породжуючи на стінах крипти дивні тіні.
Порожньо.
Він видерся із саркофагу – усе боліло, задерев’яніле, було зимно. І тоді він помітив її. Лежала горілиць біля саркофагу, гола й непритомна.
Була, скоріше, бридкою. Худенька, із малими гострими груденятами, брудна. Волосся – світло-руде – сягало їй майже до поясу. Поставивши каганець на кришці саркофагу, він сів навпочіпки й нахилився. Губи вона мала бліді, на вилиці – чималий синяк від його удару. Ґеральт зняв рукавички, відклав меч і безцеремонно задер їй пальцем верхню губу. Зуби були нормальні. Потягнувся до її руки, заплутаної у скуйовдженому волоссі. Ще до того, як намацав долоню, побачив розплющені очі. Але пізно.
Вона хльоснула його пазурами по шиї, розітнула глибоко, кров бризнула їй на обличчя. Завила, цілячи другою рукою в очі. Він упав на неї, перехоплюючи зап’ястки обох рук, притискаючи їх до підлоги. Вона клацнула зубами – вже закороткими – біля його лиця. Він ударив її лобом в обличчя, притис сильніше. Вона вже не мала колишньої сили, тільки звивалася під ним, вила, випльовуючи кров – його кров, – що заливала їй рота. Кров витікала швидко. Не було часу. Відьмак вилаявся і міцно вкусив її за шию, зразу за вухом, уп’яв зуби й стискав їх, допоки нелюдське виття не змінилося на тоненький, розпачливий крик, а потім – на придушений схлип, плач скривдженої чотирнадцятирічної дівчинки.
Він відпустив її, коли перестала рухатися, устав на коліна, висмикнув з кишені на рукаві шмат полотна й притис його до шиї. Намацав меч, який лежав поруч, приклав непритомній дівчині вістрям до горла і схилився над її долонями. Нігті були брудні, поламані, закривавлені, але… нормальні. Геть нормальні.
Відьмак насилу встав. Через вхід до крипти вже вповзала липко-мокра сірість світанку. Він рушив до східців, але похитнувся і важко осів на підлогу. Через набрякле вже полотно кров лилась йому по руці й стікала в рукав. Він розстебнув каптан, роздер сорочку, рвав, дер на шмаття і мотав його навколо шиї, знаючи, що часу в нього обмаль, що зараз він зомліє…
Встиг. І зомлів.
У Визімі, над озером, півень, розпушивши пір’я у холодній вогкості, хрипко проспівав утретє.
VІІІ
Він побачив білені стіни й балки стелі кімнатки над гауптвахтою. Ворухнув головою, кривлячись від болю, застогнав. Шию мав перев’язану, грубезно, солідно, управно.
– Лежи, чарівнику, – сказав Велерад. – Лежи,