Відьмак. Останнє бажання. Анджей Сапковський
Читать онлайн книгу.
повернувся до Неннеке, шанобливо вклонився й почав говорити. Говорив спокійно й ґречно. Говорив логічно. Але Ґеральт знав, що Фальвік бреше як собака.
– Шановна Неннеке, прошу вибачення, але князь Геревард, мій сеньйор, не бажає і не стане терпіти у своїх володіннях відьмака Ґеральта з Рівії. Байдуже, чи Ґеральт із Рівії полює на потвор, чи вважає себе особою приватною. Князь знає, що Ґеральт із Рівії приватною особою не буває. Відьмак притягує нещастя, неначе магніт – ошурки. Чарівники обурюються і пишуть петиції, друїди просто погрожують…
– Не бачу підстав, аби Ґеральт із Рівії відповідав за наслідки розбещеності тутешніх чарівників і друїдів, – перебила жриця. – З якого це часу Гереварда цікавлять думки тих чи інших?
– Годі дискусій, – задрав підборіддя Фальвік. – Чи я висловився недостатньо ясно, шановна Неннеке? Тоді скажу так ясно, що ясніше вже нікуди: ані князь Геревард, ані капітул ордену не бажають жодного дня терпіти в Елландері відьмака Ґеральта з Рівії, відомого як Блавікенський Різник.
– Тут не Елландер! – Жриця підхопилася з крісла. – Тут – храм Мелітеле![40] А я, Неннеке, головна жриця Мелітеле, ані хвилини більше не бажаю терпіти на території храму ваші особи, панове!
– Пане Фальвіку, – тихо озвався відьмак. – Дослухайтеся до голосу розуму. Я не бажаю неприємностей, та й вам, здається, вони також не дуже потрібні. Я полишу цю місцевість найпізніше за три дні. Ні, Неннеке, мовчи, прошу. Мені все одно час у дорогу. Три дні, пане граф. Я не прошу про більше.
– І правильно, що не просиш, – мовила жриця раніше, ніж Фальвік устиг зреагувати. – Ви чули, хлопці? Відьмак залишиться тут на три дні, бо таке його бажання. А я, жриця Великої Мелітеле, стану приймати його у себе ці три дні, бо таке моє бажання. Перекажіть це Гереварду. Ні, не Гереварду. Перекажіть це його дружині, шляхетній Ермеллі, додавши, що коли вона й надалі зацікавлена в безперервному отриманні афродизіаків з моєї аптеки, то нехай краще заспокоїть свого герцога. Нехай стримає його настрої та примхи, що все більше набувають ознак маразму.
– Годі! – тонко крикнув Тай, зірвавшись на фальцет. – Не бажаю слухати, як якась шарлатанка зневажає мого сеньйора і його дружину! Не потерплю такої образи! Відтепер тут правитиме тільки орден Білої Троянди й настане кінець вашому лігву пітьми й забобонів! А я, лицар Білої Троянди…
– Слухай-но, шмаркачу, – перервав його Ґеральт, паскудно посміхаючись. – Припни свого язичка. Ти говориш із жінкою, яку належить шанувати. Особливо рицареві Білої Троянди. Щоправда, аби ним стати, віднедавна треба тільки сплатити до скарбниці капітули тисячу новіґрадських крон, тому орден і виповнився синами лихварів і кравців, проте якісь традиції, певно, ще у вас затрималися. Чи, може, я помиляюся?
Тай зблід і потягнувся до боку.
– Пане Фальвіку, – сказав Ґеральт, не перестаючи посміхатися. – Якщо він витягне меча, то я його відберу й відлупцюю молокососа плазом по сраці. А потім виб’ю ним двері.
Тай тремтячими
Судячи з усього, у світі Ґеральта храми богів мають екстрадицію відносно світської влади та власні закони, що діють у землях, відданих тим храмам. Також схоже, що храми тут мають право надання притулку тим, хто намагається уникнути переслідування влади. Обидва ці звичаї досить добре відомі з європейського Середньовіччя (особливий статус храму Мелітеле буде обіграно Сапковським у романі «Кров ельфів»).