Англійський пацієнт. Майкл Ондатже
Читать онлайн книгу.
де у струмках пустувала форель, а пташки заливалися щебетанням лише для нього і він впізнавав їхні голоси. То був світ, повний назв. Зараз же він сидів із трав’яною маскою на обличчі, перебирав патрони, називав зброю, до якої вони підходять, заряджав, клацав затвором, підіймав дуло і стріляв у повітря. Звук у божевільному танці відлунював від стін урвища. «Луна – це душа голосу, що надихається порожнечею», – чоловіка, котрий записав цей рядок у стінах англійського шпиталю, люди вважали божевільним і відлюдькуватим. І він, зараз посеред пустелі, сповна розуму, з ясною пам’яттю, так само легко, як підіймав колись карти, посміхаючись тітоньці, і підкидав отримані пари вгору, знаходив комбінації патронів та зброї, вистрілював у повітря, а його невидимі глядачі радісно вітали кожен постріл гвинтівки оплесками. Спочатку його розвернули в одному напрямку, а потім знову понесли до кулеметів Breda, всадовивши до чудернацького людського запрягу. Слідом ішов бедуїн і видряпував відповідні коди на стволах зброї та коробках з набоями. Пілот насолоджувався рухом і радісними вигуками, бо вже стомився від самотності. Він платив своїм умінням цим чоловікам, котрі вберегли його від смерті, хай навіть із такою метою.
Часом у своїх мандрах вони навідуються до селищ, де немає жодної жінки. Його корисні знання переходять, як фішка в казино, від племені до племені. Вони налічують вісім тисяч особистостей. Кожен з них навчає своїх звичаїв і своєї музики. Переважно із зав’язаними очима, йому залишається тільки слухати водопритягувальні пісні племені Мзіна, супроводжувані танцями дахія й музикою дудок, які використовуються кочівниками для повідомлень про небезпеку, подвійних флейт макрун (одна з дудок незмінно дзижчить, як безпілотник). Тепер ми на території п’ятиструнних лір. Село чи оаза, де полюбляють прелюдії та інтерлюдії. Плескають у долоні. Танцюють під релігійні гімни.
Коли на пустелю спускаються сутінки, пілот може зняти пов’язку й роздивитися своїх одночасно спасителів і поневолювачів. Тепер йому відомо, де він. Деяким племенам чоловік оповідає про зброю, а деяким малює карти тих місць, які пролягають за межами їхніх поселень. Музики сідають з іншого боку вогнища. Пориви вітру доносять наспіви ліри сімсімія. Чи ці звуки пливуть до нього, перестрибуючи вогонь. Неподалік у відблисках полум’я танцює хлопчик, і чоловік думає, що ніколи не бачив спокусливіших рухів. Хлопчик має тендітні плечі – білі, неначе папірус, – блискучий живіт у крапельках поту, а його голизна миготить приманкою крізь розрізи синього балахона, котрий огортає тіло з голови до п’ят, він скидається на яскраву коричневу блискавку.
Нічна пустеля оточила їх – лише смерчам і караванам дозволено порушувати її супокій. Навколо пілота завжди таємниці й небезпеки: одного разу він сліпо опустив руку в пісок і порізався лезом безпечної бритви – хтозна, звідки воно тут узялося. Часом він навіть думав, чи це, бува, не сон, таким чистим і безболісним був поріз, і мусив витерти кров головою (обличчя досі неможливо було торкнутися), щоб повідомити своїх поневолювачів про рану. Це селище, куди його