Танець білої тополі. Надія Гуменюк
Читать онлайн книгу.
перестань нарешті обійматися з подушкою, сядь рівненько, коли перед тобою така поважна дама. По-друге, де твоя привітна усмішка? Ану – як я тебе вчила? – носа догори, губи до вух! По-третє, пора б уже, моя дорогенька, почастувати гостю чимось смачненьким. Зазвичай вранці я п’ю добру каву. Але сьогодні замість неї скуштувала б курячого бульйону. Гарячого, наваристого, з цибулькою, морквою і петрушечкою. Може, пригостиш?
– У мене немає курячого бульйону.
– Немає? Хм… А мій ніс мені підказує, що є. – Натуля примружила очі, втягнула носом повітря, виставила поперед себе руки і пішла до тумбочки. – О! Що це тут? Термос! А що у термосі? Курячий бульйончик! А ти кажеш, що немає. Ох і Невеличка! Ох і хитруля!
Ніколи – ні до, ні після – Ніка не куштувала такого смачного бульйону. А після того ранкового частування їй відразу ж полегшало, як після якогось чудодійно-живильного напою.
Натуля приходила до неї щодня – забігала на кілька хвилин перед роботою, залишалася надовше після роботи, просиджувала вихідні. Коліна вперто не піддавалися ін’єкціям та пігулкам, припухлість не сходила, і няня взялася лікувати їх народним способом. Казала, він перевірений – колись себе так порятувала. Приносила жирову свинячу сітку, вимочену в домашній горілці, обкладала нею коліна, замотувала компресним папером, а зверху – вовняними хустками і так залишала на цілу ніч. Вранці прибігала, хутко знімала компреси, натирала ноги якоюсь особливою, власноруч приготовленою маззю, провітрювала палату і йшла у групу. Вже за три ночі коліна нарешті перестали пекти і почали набирати нормальної форми.
Того ранку Натуля трохи припізнилася. Тільки забрала компреси, промасажувала коліна, як у кінці коридору почулися голоси – Аделіни Марківни і Люби. Няня хутко вийшла. Коли лікарка зайшла до палати, очі її від здивування полізли на лоба, а тонкі ніздрі аж побіліли і затріпотіли від гніву.
– Це що за запах? Що за запах, я питаю?! Хто у нас тут первак п’є? Ти?
Ніка зіщулилася під ковдрою.
– Хто до тебе приходив? – грізно насупила брови Аделіна Марківна.
– До мене?.. Хто приходив?.. Ніхто… до мене… не приходив, – злякано прошепотіла Ніка.
– Не бреши мені, руда бестіє! Ім’я цього ніхто! Ну!
– На… На… – Вона не могла вимовити слово.
– Зрозуміло, знов ця нестерпна Ната Улянівна. Вона що, натирала тебе горілкою?
– Ні, тільки компреси… на коліна… і… від них краще стало…
– Ах, компреси. То це від них тобі стало краще? Від них?! Наша няня знову впхала довгого носа не до свого проса! Тепер, значить, вона вже призначила себе лікаркою. Мій диплом для неї – ніщо. Вона краще знає! Вона ж у нас цілителька і спасителька всього роду людського… Все! Моє терпіння лопнуло! Духу її тут більше не буде! Відчинити вікно! Провітрити приміщення!
Аделіна Марківна різко повернулася і з розмаху грюкнула дверима.
У Ніки знову піднялася температура. Їй не хотілося ні їсти, ні розмовляти. Няня більше не прийшла. І в дитбудинку відтоді не з’являлася