Нездоланний. Лі Чайлд
Читать онлайн книгу.
невідомості, а тоді двоє хлопців відповіли, одночасно відкинувши вбік поли своїх пальто, зробивши це звичним рухом правих рук, демонструючи при цьому напівавтоматичні револьвери в пласких кобурах, прикріплених до поясів.
І це було помилкою, про що Ричер міг би одразу їм розповісти. Він міг би розпочати довгу та палку навчальну лекцію про те, як вони визначили свою долю, завчасно розпочавши вирішальну битву, та про те, як вони скоротили свою початкову серйозну стратегію, так легковажно перейшовши до розв’язки одразу. На такі погрози потрібно відповідати, а це означало, що йому треба було прибрати їхні пістолети, тому що пішака, якого відправили на розвідку, слід відсилати назад переможеним, а ще тому, що мешканців Материного Спочинку варто було попередити, що наступного разу він приїде до містечка уже озброєним. Він хотів сказати їм, що у всій цій ситуації винними були саме вони. Він хотів пояснити їм, що вони самі накликали на себе біду.
Але він нічого їм не сказав. Натомість він також занурив руку під пальто, хапаючись там не за предмет, а за повітря, але ж ці двоє цього не знали, і як стрільці, яких навчили гарно прицілюватися, а саме такими вони й були, негайно дістали зброю та стали в бойову позицію, через що їхні ноги на мить утратили рівновагу. Ричер скористався цим, зробивши крок уперед та вдаривши хлопця ліворуч просто в промежину ще до того, як той устиг наполовину витягти свій револьвер із кобури. Це означало, що за той час чоловік, який стояв праворуч, устиг витягти свою зброю повністю, проте намарно, тому що на нього вже чекав удар Ричерового ліктя, який прийшовся йому на ліву вилицю, розбиваючи її при цьому та призводячи до втрати свідомості.
Ричер відійшов назад та перевірив першого хлопця, який мав дуже стурбований вигляд, як і більшість хлопців, яких він раніше бив у промежину.
Револьверами були «Сміт» та «Вессон Сиґма» сорокового калібру – частково полімерна та дорога зброя. Обидва були повністю зарядженими. В обох чоловіків він знайшов гаманці в задніх кишенях, у яких було близько ста доларів на двох, і Ричер забрав їх як воєнний трофей. У обох посвідченнях водія стояло прізвище Мойнахан, а це означало, що вони і справді могли бути братами або кузенами зі спільним дядьком. Одного з них звали Джоном, а іншого – Стивеном.
Ричер узяв револьвери та пішов у напрямку маленького зеленого форда. Вікно Ченґ було опущеним. Він поклав один пістолет собі в кишеню, а другий подав Ченґ. Вона взяла зброю з помітним ваганням. Він запитав:
– Ви чули щось із їхніх слів?
Ченґ відповіла:
– Усю розмову.
– Висновки?
– Вони могли казати правду. Мотель міг бути їхньою єдиною претензією до нас. З іншого боку, може, і не єдиною.
– Я припускаю, що не єдиною, – відповів Ричер. – За номер їм заплатили. Звідки таке незадоволення?
– Вас могли вбити.
Ричер кивнув.
– І не раз, – сказав він. – Ще хтозна-коли. Але не сьогодні. Не ці двоє.
– Ви божевільний.
– Або ж просто добре підготовлений.
– То що тепер?
Ричер озирнувся. Хлопець праворуч саме приходив до