Загадковий нічний інцидент із собакою. Марк Геддон
Читать онлайн книгу.
Надзвичайний День, тож я знав, що має відбутися щось особливе. У школі нічого особливого не відбулося, і я вирішив, що воно станеться після занять. А коли я повернувся додому, то пішов у магазин у кінці вулиці й купив на кишенькові гроші трохи лакричних паличок і батончик білого шоколаду.
Коли я купив лакричні палички й батончик білого шоколаду, то озирнувся й побачив місіс Александер, стару пані з будинку № 39, яка також зайшла до магазину. Тепер на ній не було джинсів. Вона була вдягнена в сукню, як справжня стара пані. І від неї пахло їжею.
– Що з тобою сталося того дня? – спитала вона.
– Якого дня? – перепитав я.
– Я вийшла надвір, а ти пропав. Я сама з’їла все печиво, – сказала вона.
– Я пішов, – відповів я.
– Це я збагнула, – озвалася вона.
– Я подумав, що ви можете подзвонити в поліцію, – пояснив я.
– Чого ж, заради бога, я мала туди дзвонити? – здивувалася вона.
– Оскільки я совав носа в чужі справи, а Батько сказав, що я маю припинити розслідувати вбивство Веллінгтона. А поліцейський дав мені попередження, і якщо в мене знову будуть проблеми, то вони ставитимуться до мене більш серйозно, через попередження.
Тоді пані індуска за прилавком сказала місіс Александер: «Чим я можу вам допомогти?», і місіс Александер відповіла, що їй потрібні пінта молока й пакетик желейних тістечок, а я вийшов із магазину.
Коли я вийшов надвір, то побачив таксу місіс Александер, що сидів на тротуарі. На ньому була маленька куртка з тартану – це така картата шотландська тканина. Такса був прив’язаний за повідець до ринви біля дверей. Мені подобаються собаки, тому я нахилився й привітався з її таксою, а він лизнув мені руку. У нього був шорсткий та мокрий язик, і йому сподобався запах моїх штанів, тож він почав їх обнюхувати.
Тоді вийшла місіс Александер і сказала:
– Його звати Айвор.
Я нічого не відповів, і місіс Александер спитала:
– А ти дуже сором’язливий, чи не так, Крістофере?
– Мені не можна з вами розмовляти, – відповів я.
– Не хвилюйся. Я не скажу поліції і не скажу твоєму татові, бо немає нічого поганого в тому, щоби трохи потеревенити. Просто по-дружньому потеревенити, чи не так?
– Мені не можна теревенити, – відповів я.
– Тобі подобаються комп’ютери? – спитала вона.
– Так, мені подобаються комп’ютери. У мене в спальні є комп’ютер, – сказав я.
– Я знаю. Я інколи бачу, як ти сидиш за комп’ютером у своїй спальні, коли дивлюся у вікно на протилежний бік вулиці.
Потім вона відв’язала повідець Айвора від ринви.
Я не збирався нічого говорити, бо не хотів мати проблем.
Потім я подумав, що це був Надзвичайний День, а нічого особливого ще не сталося, тому може бути, що розмова з місіс Александер і була тою особливою подією, яка мала відбутися.
І ще я подумав, що вона може розповісти мені щось про Веллінгтона чи містера Шиєрса, навіть якщо я не ставитиму жодних запитань, а це не буде порушенням обіцянки. Тому я сказав: