Дев’ять кроків назустріч вітру. Михайло Івасько
Читать онлайн книгу.
припини плакати… З ним все буде добре… – заспокоював дружину пан Крех. Він навіть не глянув у записку.
– Він пішов від нас…
– Ми знали, що таке може статися. Це його життя. Він розумний у нас, він знає, що робить.
Вона знала, що чоловік має рацію, та все одно плакала. Материнське серце не могло прийняти того, що єдиний син пішов з дому.
Та все ж якби її хтось відверто запитав про те, що вона відчувала в той момент, жінка відповіла б, що в глибині душі вона пишалася вчинком свого сина. Вона б сказала, що її син – наймужніший з усіх, кого вона знає.
Тієї самої миті Бенедикт поглянув на годинник, там було 10:11. Він сидів у вагоні електропоїзда, який щосекунди віддаляв його від батьків і дому. Чомусь саме цієї секунди хлопець згадав про ще одну людину, за якою сумуватиме. Витягнув телефон з кишені і набрав номер свого друга.
Артем був чи не єдиним другом Бенедикта. Вони не були однокласниками. Хлопці познайомились у музичній школі, разом вчилися грі на фортепіано. Вони були дуже схожі, але, на відміну від нього, Артем мав багато друзів. Бенедикта завжди це дивувало: чому люди сприймають Артема нормально, а його вважають невдахою? В них такі ж вподобання, такі ж інтереси, а таке різне до них ставлення.
Після трьох довгих гудків у слухавці прозвучав захриплий голос Артема:
– Алло.
– Доброго ранку, розбудив тебе?
– Та ні. Я вже прокинувся, – відповів друг. – А ти що там? Слухай, вчора списався з другом у Фейсбуці, він знає хлопця, який може пробити нам два екземпляри «Коли впаде темрява» Стівена Кінга. Сотня за екземпляр – тобі замовляти?
– Ого, – вразився Бенедикт і усміхнувся. Вони з Артемом полюють за цією книжкою вже понад рік, і сто гривень – це навіть дешево за таку рідкість.
– То як? Закладати за тебе гроші? Я за годинку маю з ним зустрітись.
– Е-е… Ні… Не варто, мабуть…
– Що?! З тобою все гаразд? – здивувався Артем, голос його здавався стурбованим. – Ти мріяв про цю книжку півтора року! Ти не захворів?
– Слухай… – почав Бенедикт. – Я дзвоню тобі, щоб попрощатись.
Кілька секунд на іншому кінці слухавки не чулося нічого, окрім важкого дихання.
– Ти… Ти зробив це… – після паузи промовив Артем.
– Я зробив це.
– Чому ти мені не сказав заздалегідь? Ми змогли б попрощатись особисто.
– Вибач, я не хотів тебе турбувати. Це сталося спонтанно. Я зрозумів, що втрачаю час; що пора.
– Ого, Бенедикте…Я не знаю, що сказати… Ти хотів цього… Вітаю тебе… – говорив друг. – Сподіваюсь, це того варте.
– Варте.
– Ну що ж… Усього тобі доброго, друже. Живи кожним днем.
– І ти, – промовив Бенедикт і усміхнувся. – Сподіваюсь, іще побачимось.
– Не сумніваюсь.
Телефонна розмова закінчилась. Бенедикт вийняв сім-карту, розламав її надвоє і викинув у маленький смітничок біля вікна потяга, за яким виднівся світ.
Це було востаннє, коли Бенедикт спілкувався