Вояж, або Клуб одиноких сердець. Христина Лукащук
Читать онлайн книгу.
ж нього пити? – не стримався мужчина, який даремно намагався приступитися до воза і якого жінки кожен раз відперали ген на сам зад.
– А що? То одразу треба щось пити? Хай би так стояв – для краси, – відповіла йому молода жінка, вбрана в міську сукенку, від того видива закотивши очі.
– Та йди – таке марнотрацтво, – обурився чоловік. – та за ті гроші можна… можна… – похапцем додавав про себе якісь цифри, закинувши назад голову, – можна купити двадцять тарілок з жовтою квіткою, десять горнят з червоними цятками, білий полив’яний баняк і чугунну гусятницю в придачу.
Мандрівний чоловік, згоджуючись, кивав головою.
Ті суперечки ще довго б продовжувались, якби міняйло ще раз не поліз до торби. Юрби вмить замовкла. Що ще чекало на них, коли все вже стояло на видному місці, вилискуючи новісінькими боками до сонця?
Щось зовсім пласке і завинуте в обгортковий сірий папір. Розміром нагадувало стільницю, на якій мати різала хліб.
– Що там? Що там? – Чулося приглушене, бо мовчати в нікого вже не було сили.
– Ух, ти! – вигукнули всі в один голос.
На самому чубку піраміди з розмаїтих дивовиж з’явилося ще одне чудо – набір новісіньких різнокольорових креток. Стільки кольорів разом ніхто в селі за все своє життя вкупі не бачив. Та що з того, що не бачив – навіть і не здогадувався, що їх так багато. Одного червоного там було сім відтінків.
– Що з ними робити? – розчаровано спитав чоловік, який перед тим вів мову про марнотрацтво, – також любуватися? – не приховував сарказму.
– Чому б і ні? – відповіла жінка в міській сукенці, але вже не так впевнено. Радше для принципу.
– Хочу, – вирвалось в мене ледве чутно.
Те слово було призначено для матері, яка чіпко тримала мене за руку, аби я не згубилась в многоликій юрбі. Та обернулись на той тихий зойк геть усі, мимоволі розступившись.
Запала мовчанка. Мати про щось думала. Всі розуміли, що в цю мить вирішується моя доля. А що це має бути саме моя доля, то в цьому геть ніхто не сумнівався.
Я знала, що відбувається в голові моєї матері. Я ж бо бачила як світилися в неї очі як побачила тую японськую порцеляну. Й досі світяться.
– Загортайте, прошу пана. Берем.
Натовп від несподіванки зітхнув, наче чобіт від натуги репнув.
– Ти що, Катько, здуріла? – зацитькали односельчани на мою матір, яку звали Катрусею, і аж ніяк не Катькою.
– Що тобі чоловік скаже? – Вдавались до, здавалось, більш дієвих погроз.
– А що мені чоловік? Я свого розуму не маю, чи що? – сміливо відбивала напади мати.
Сміливою вона робилася лише тоді, коли дивним сяйвом засвічувалися очі. Коли… дуже чогось вже їй хотілося.
– А гроші? Гроші ти свої маєш? – в’їдливо питала жінка, що стояла праворуч від нас з матір’ю і зачаровано водила очима від одного учасника надзвичайної події до іншого.
– Еге ж, маю. На те у мене своя голова аби мати, – відрубала мати їй, а заразом і всім, хто ще тільки думав вступити