Війна світів. Невидимець (збірник). Герберт Уеллс
Читать онлайн книгу.
та двох дітей, що перед будинком вантажили на маленький візок брудні вузли і старі меблі. Вони були такі заклопотані, що не мали часу розмовляти з нами.
Поблизу Байфлітської станції ми вийшли із соснового лісу. Лагідно світило сонце, ранок був мирний і спокійний. Сюди не сягав уже тепловий промінь, і, якби не безгоміння спорожнілих будинків, не метушня тих, що квапливо укладали до від’їзду пожитки, якби не загони солдатів на залізничному мосту, що дивилися вздовж залізниці на Вокінг, – це була б звичайна неділя.
Кілька возів і фургонів зі скрипом тяглися по дорозі на Едлстон.
Раптом крізь ворота ми побачили на лузі шість двадцятифунтових гармат, розставлених поряд на однаковій відстані й націлених на Вокінг.
Тут же напоготові стояли артилеристи; трохи далі лежали ящики зі снарядами.
Солдати виструнчились, наче перед правдивим бойовим оглядом.
– Оце до діла! – сказав я. – Хоч тепер вони тим павукам дадуть чосу!
Мій супутник, вагаючись, топтався під ворітьми.
– Піду я далі, – вирішив він.
Ближче до Вейбриджа, по той бік мосту, численна купа солдатів у білих неформених куртках насипали довгий вал, за якимя побачив встановлено ще гармати.
– Це, мабуть, як лук і стріли проти блискавиці, – позіхнув артилерист. – Не бачили вони вогненного променя!
Офіцери, що стояли біля валу, дивилися поверх дерев на південний захід; солдати щохвилини зупинялися і також поглядали в той бік.
У Байфліті був справжній переполох: люди пакували речі, зо два десятки гусарів, хто верхи, хто пішки, підганяли мешканців. На вулиці серед усілякого транспорту вантажили кілька чорних санітарних карет із хрестами в білих кружках і якийсь старий омнібус. Тут були десятки цивільних, і багато серед них таких, що, шануючи неділю, повбиралися у святковий одяг. Солдатам нелегко було пояснити, яка серйозна небезпека загрожує, бо вони не розуміли цього самі. Ми побачили якогось засушеного дідка із великою скринею: він сердито сперечався з капралом, який не дозволяв йому брати з собою десятків два або й більше горщиків з орхідеями. Я підійшов до них і смикнув старого за лікоть.
– Ви знаєте, що там діється? – запитав я, показуючи на верхів’я дерев, за якими були марсіани.
– Що? – запитав старий, обернувшись. – Я їм пояснюю, що ці горщики дуже цінні.
– Смерть! – вигукнув я. – Смерть іде! Смерть, розумієте?
Я залишив його розмірковувати над цим, а сам кинувся за артилеристом. На повороті я озирнувся. Капрал дав старому спокій, і той стояв самотній біля своєї скрині та горщиків з орхідеями, розгублено дивлячись на дерева, за якими ховалася небезпека.
У Вейбриджі ніхто не міг сказати, де міститься штаб. Тут був суцільний безлад. Підводи, карети утворювали мішанину всіляких возів і коней. Поважні мешканці містечка, чоловіки в костюмах, ошатно вдягнені жінки – всі квапливо пакували речі; навіть ті, хто завжди байдикував, і вони завзято допомагали іншим; діти, вдоволені з такої пригоди, галасували. А над цією метушнею розлягалися дзвони: це місцевий вікарій, незважаючи ні на що, правив ранню службу.
Ми